Обстановка кімнати скидалася на таку, яка стрічається по старовинних замках, все, на чому спинилися мої очі, носило сліди глибокої старовини, яку можна побачити сьогодні хіба тільки за вітринами музейних залів. І зброя, розвішана по стінах, і портрети, і широкий дубовий стіл посередині, і старовинний килим на долівці, і тапчан у кутку, вкритий грубою ведмежою шкурою – все те носило на собі сліди глибокої старовини! Усе це далеке й чуже було тим гранатам і шрапнелям, що в тій хвилині розривалися над Софійським майданом. Все те, і ця обстановка, і цей монах, і ця довга мандрівка по підземеллі видавалися мені якимсь таким несамовитим маревом, що я питав себе, чи це не сон часом зморив мене у старокиївській дільниці й розстеляє переді мною міражі давно минулих літ.

Та ні! Я мимоволі, несвідомо, прикусив уста. Заболіло! Знак, що я не марю у сні, що це все не видіння.

Мовчки розглядаюся далі. Наліво від входу, в кутку, стояв невеличкий столик, на якому лежала розгорнена грубезна книга в шкуряній оправі, з золотими клямрами по боках, як це буває на прадавніх євангеліях. На середній стіні проти входу висів великий щит, критий блакитною емаллю, що блистіла в промінцях лямпи, а на ньому виднівся золотий тризуб. Праворуч на стіні висів портрет на повен зріст якогось старця з довгою сивою бородою, із задуманими очима, що, мов живі, вдивлялися в нас. Одягнений був старець у довгу хламиду, сп’яту блискучою аграфою на правому рамені. Рука старця сперта була на головище топора дивної форми й вигляду. Попід стінами тут і там стояли дебелі скрині. Подібні стрічаються часом у притворах старих церков, у яких ховають церковну утвар. В одному кутку спостеріг я сперту об стіну старовинну зброю, панцир із шоломом та покинуту на долівці рогатину.

– Спочинь, козаче! – озвався монах лагідним голосом, відсуваючи одне з крісел біля столу. – Ти втомився, а нас жде ще далека дорога, якщо хочеш безпечно видобутися із того пекла, що його зготували нашому Києву большевицькі наїзники! Ти з галицької частини, як бачу! Так! Бачив ваших стрільчиків-галичан, як одчайдушно потраплять боротися в обороні рідної землі. Ще минулого року бачив, коли орди Муравйова руйнували наш Київ. Спочинь, вояче!

Я сів на крісло й схилив сумно голову. Щойно тепер почав усвідомлювати собі цю незавидну долю, яка ждала мене й усіх нас – ізгоїв із нашої столиці, яку полишали ми на поталу нашому відвічному ворогові.

«Попід чужими плотами тинятиметеся й чужі гонитимуть вас від своїх порогів», – гомоніло боляче в моїх думках. І я нагадав, що ціла наша історія – це історія народу-вигнанця, який блукає на рідній, не своїй землі, гнаний чужинцями, що загарбали цю землю…