Поліщуцька мати
Поліщуцька мати
Прип’ять – це річка найлінивіша з усіх річок, що впадають у Дніпро. Вона пливе тихо, спокійно, ніколи не порушує своїм рухом одноманітного, поліського краєвиду. Здовж неї поля та ліси, а ще частіше болота, що приховуються де-не-де під кущами та принадно-зеленою травою.
Поліське повітря инакше, ніж на Волині чи в Галичині. Воно пахне травами та водами, а над мочарами, мов розвіяне біле волосся чарівниць, стоїть вічна мряка.
У поліських болотах є багато всякого: святе й чортяче. Вітри дують з моря, бо вони народжені в океанах і шукають собі доброго місця для осідку. Як прилітають на Полісся, то сідають на болота буйними хмарками. А в хмарках, як кажуть місцеві люди, всяка нечисть. А там, де нечисть, там і святе. Як добро завжди зі злом, так і чортяче мусить бути разом з Божим. Є тут мавчині палаци між розчісаними раннім вітром березками, юрби маликів, перескакуючи на віттях, ховаються в кущах біля розхристаної сосни, буйні трави-квіти заливають різнобарвними килимами луги та узлісся. Птахи – гості Півдня – иноді оповідають, що вони бачать у поліських болотах, на ланах, навіть серед людей. Як уміти їх слухати, то багато дечого можна довідатися від них. Весною пташки хмарами злітаються в поліські ліси, на річні та лісові болота, п’яні від кохання співають аж гудуть ліси, дзюрчать джерела, вода хлюпоче, біжать крикливі вітри, ліси шумлять по-новому, якось буйно, молодечо.
Як тільки починаються холоди, і вже треба пташкам відлітати – болота покриваються мохом, а на мосі комар сидить та лапою живіт гладить. Тоді на всій поліській низині зупиняються річки, навалюються сніжні небеса, а земля лежить невіддишна, одягнена в біле лахміття зими.
Тільки з’явиться сніг, поліщуки розходяться купами по лісах. Куряться чорні хатки в пущі, з гуком і скреготом валиться перемерзлий ліс, а дроворуби, підв’язавши зрубані дерева, тягнуть їх, виспівуючи «дубинушку».
У лісових дебрях, куди ніхто не ходить і нічого не шукає, ліс гниє на корінні, падає, ламається, засмічується перестоялим деревом та гащем.
Літом, як добре потепліє, на тих самих місцях, де буяли льодові вітри, починається велика гар. Ледве, ледве заґавився, не загасив вогню, залишив під попелом ледь жевріюче вугілля – глядиш, а воно й розгорілося. На сотки верств страшним пожаром горить дебра, вітер чеше вогняні ковтуни, а сонце меркне від того, що бачить під густим чорно-сірим димом. Сіра їдка гар стелеться полями, обволікає узлісся, жене голодну пташку хмарами на Прип’ять.