– Засумував… – озвався по хвилині монах. – Так, так, велика смута сповила нашу землю, ще важча, може, від тієї, яка колись, перед віками налягла на нашу країну. Бо грядуть дні, дні важкого випробовування для народу нашого! Грядуть дні, в яких брат повстане на брата, син батька рідного відцурається, найлютішого ворога приятелем своїм називатиме. Йдуть дні важкі, прокляті дні для нашої землі!.. А ця земля, що медом і молоком спливала, полин гіркий тільки родитиме для тих, що в поті чола свого каратимуться на ній… Тільки пси голодні витимуть на згарищах, де колись хатки біленькі, сади вишневі пишалися… Тінями примерклими не зі світу цього зватимуться сини цієї землі квітучої.

– А ти, може, й не усвідомлюєш собі, – продовжив чернець, – де знаходишся тепер, козаче? То знай, що отут ноги твої торкаються найсвятішого місця, «святая святих» землі нашої… Тут, над нами, де тепер здіймається свята Софія, пишалася колись каплиця Перуна, найбільша святість нашої землі в давні часи!.. А перед ним, ще геть давно, в цих давно померклих часах, про які не згадує вже ніяка історія нашого народу, стояла святиня Сонця, якому поклонялися і яку збудували колишні володарі нашої країни, чиє знамено, – тут чернець вказав на щит із тризубом, – стало знаменом нашої землі, прадідів наших і цілого народу нашого…

Принесли вони його із собою з далекої землі, що процвітала колись серед моря широкого, де сонце клониться на захід… Та про це ця книга розказала би більше, – сказав чернець, показуючи рукою на золотоковану книгу на бічному столику.

– Так, козаче, святе оце місце багатьом уже перед тобою давало охорону в скрутній хвилині! Тут, в оцій саме обителі, скривався колись Аскольд, коли печеніги облягали його в Києві! Тут воєвода Дмитро збирав на раду своїх ратників, стаючи на бій із ордами Джінґіс-хана. Тут скривався Хмельницький і кріпив свого духа перед тією великою хвилиною, заки підняв наш нарід до визвольної боротьби… Й не одному ще синові нашої землі доведеться тут шукати притулку у важких хвилинах, бо лягли тіні на нашу землю довгої ночі неволі…

– Та й вона минеться, – говорив чернець своїм натхненним голосом, – минеться, козаче, як усе минає на цьому світі, і добро, і лихо!.. І знову встане ясне сонечко з-за Дніпра, і знов золотитиме лани пшениці й садки вишневі, і з піснями веселими стрічатиме його наш нарід, що тоді знатиме вже ціну волі, окупленої морем сліз і крові, що спливають тепер по нашій батьківщині. Бо довгий ще шлях судилося верстати нашому народові в мандрівці віків… Та ходімо вже, козаче, якщо хочеш наздогнати свої частини. Ще добрий шмат дороги, заки вернешся до своїх…