Я піднявся. Чернець взяв лямпу і повів мене в коридор. Переступаючи поріг, кинув я ще раз оком на підземну кімнату і мій погляд спинився на блискучому тризубі, що відбивався від блакитного поля щита. «Це знамено наших прадідів, під яким вони колись у бої ходили, – думалося мені. – Це й наш теперішній знак, що виведе нас з неволі на волю. Він стане сполучником далекого «вчора» із близьким «сьогодні». Знак прадідів наших…»
І знову вела дорога підземним коридором із його численними закрутами, поперечними стінами, то спускаючись, то підходячи вгору. Як довго ми йшли – не знаю. Коли за якийсь час в коридорі проти нас стало сіріти і мій поводатар сказав: «Ось ми вже доходимо до краю», то, ступивши ще кілька кроків, став я серед лісової гущавини, що добре вкривала вхід до підземелля. На дворі стояв морозний день, а снігові пластинки аж іскрилися на віттях дерев.
– Підеш просто, козаче, ще кільканадцять кроків й натрапиш на стежку, яка тебе заведе просто у Жуляни. Бувай здоров, хай Бог береже тебе в ласці своїй, козаче!
Заки вспів я отямитись і сказати хоч слово подяки, чернець зник і тільки сліди по снігу вказували, куди він пішов. Постоявши хвильку й подякувавши в душі Богові, що вирятував мене з такого важкого становища, попрямував я за вказівками ченця й за добру годину був уже в Жулянах, де саме наш курінь збирався у дальшу дорогу.
– Ось такий мій спомин, – сказав Карасевич, запалюючи папіроску, яка погасла під час його оповідання. – Сонним маревом здається він мені не раз, та все таки я пережив дійсно ці хвилини, про які вам розказував. Вірте або й ні, а мені їх не забути ніколи…
Антін Чекмановський
Антін Чекмановський