Ця зброя багатства — ще небезпечніша для свого власника, вона двосічна, і леза її — власна захланність та людські злидні, вона протруєна всіма вадами, породженими самопотуранням, неначе отруйним зіллям, вона оскверняє ту справу, заради якої її видобуто, вона завжди готова незграбно схибити в руці. Але Чарлзові зараз не лишалось нічого іншого, як далі нею битись. І він пообіцяв собі, що швидше дозволить розтрощити її на друзки, ніж вирвати в себе з руки.

Зрештою, маючи англійське походження та англійське виховання, він усвідомлював, що в Костаґуані він — авантурник, нащадок авантурників, завербованих до іноземного легіону, людей, які намагалися збити статки під час революційних змагань, які планували революції, які вірили в революції. Попри всю правдолюбність своєї вдачі, він мав щось від гнучкої моральності авантурників, які враховують в етичній оцінці своїх вчинків міру особистого ризику. Він був готовий, якщо виникне потреба, висадити всю гору Сан-Томе в повітря, щоб і сліду її не лишилось на території республіки. Таке рішення свідчило про завзяття його вдачі, розкаяння в невидимій невірності дружині, яка вже не панувала в його думках неподільно, було тут і щось від хворої уяви його батька, а також щось у дусі пірата, який радше кине запаленого сірника у порохову бочку, ніж здасть свій корабель ворогові.

Унизу на патіо поранений карґадор пустився духу. Жінка враз заголосила, і її голосіння було таке раптове та пронизливе, що всі поранені, які доти лежали, посідали прямо. Практикант зіп’явся на ноги і з гітарою в руці невідривно дивився на жінку, звівши брови. Дві дівчини — які сиділи зараз обабіч свого пораненого родича, зігнувши перед собою коліна й курячи довгі сигари, — значущо кивнули одна одній.

І тут Чарлз Ґулд, нахилившись над балюстрадою, побачив, як до патіо з вулиці увійшло троє чоловіків у парадних чорних фраках, білих сорочках та європейських котелках. Один із них, на добру голову вищий від інших, з помітною серйозністю йшов попереду, показуючи дорóгу. Це дон Хусте Лопес у супроводі двох своїх друзів, членів асамблеї, прийшли відвідати адміністрадóра Сан-Томе в таку ранню годину. Вони теж його побачили і зразу замахали йому руками, підіймаючись сходами, наче урочиста процесія.

Дон Хусте приголомшливо змінився після того, як геть зголив свою попалену бороду, втративши майже всю свою зовнішню гідність. Навіть зараз, коли він був заклопотаний поважними справами, Чарлз Ґулд не міг не помітити певної невідповідності, що з’явилась на виду в цього чоловіка. Його супутники були пригнічені й заспані. Один без кінця облизував язиком зашерхлі губи, другий тупо блукав очима по плитці підлоги у «корредорі», а дон Хусте, стоячи трохи попереду, звертався до сеньйора адміністрадóра копальні Сан-Томе з промовою. Він був твердо переконаний, що завжди треба дотримуватись форми. Нового губернатора завжди відвідують делегації від Кабільдо, тобто міської ради, від Консулядо[202], Торгової палати, тож було б доречно, щоб і Провінційна асамблея також прислала делегацію, хай лише для того, щоб засвідчити існування парламентської інституції. Дон Хусте запропонував, щоб дон Карлос Ґулд як найвидатніший громадянин провінції приєднався до делегації асамблеї. У нього було виняткове становище, його знали по всій республіці. Не треба нехтувати офіційними знаками уваги, навіть якщо серце обливається кров’ю. Визнання доконаних фактів ще може врятувати дорогоцінні рештки парламентського устрою. Очі дона Хусте тьмяно блищали, він вірив у парламентські інституції — і бриніння його переконаного голосу губилось у тиші будинку, мов низьке дзижчання якоїсь великої комахи.