І так капітан Мітчелл розбалакував цілісінький день, звертаючись до своєї більш-менш добровільної жертви.

— Пласа. Як на мене, вона чудова. Удвічі більша за Трафальґарську площу.

Стоячи в самому центрі площі у сліпучому сонячному світлі, він показував на будівлі:

— Інтенденсія, нині — Президентський палац, Кабільдо, де засідає нижня палата парламенту. Бачите нові будинки по той бік Пласи? Фірма Ансані, великий універсальний магазин, щось на кшталт кооперацій у нас на батьківщині. Старого Ансані вбили національні гвардійці перед його сейфом. За цей самий злочин депутат Ґамачо, який командував гвардійцями, кровожерна дика тварюка, був публічно страчений через задушення ґарротою за вироком воєнного суду, очолюваного Барріосом. Племінники Ансані перетворили дядькову справу на фірму. Увесь той бік Пласи згорів, раніше попереду стояла колонада. Жахлива пожежа, і при її відблисках я бачив, як бій стих, llaneros повтікали, гвардійці склали зброю, а гірники з Сан-Томе, усі — індіанці з Сьєрри, лавою ринули мимо під звуки флейт і мідних тарілок, з розмаяними зеленими прапорами, — шалена маса людей у білих пончо та зелених капелюхах, піших, на мулах, на віслюках. Таке видовище, сер, буває раз у житті. Гірники, сер, перейшли місто на чолі з доном Пепе, який їхав верхи на своєму вороному коні, і навіть їхні дружини верхи на burros у хвості колони викрикували підбадьорливі вигуки, сер, і били в бубни. Пригадую, на плечі в однієї з цих жінок сидів зелений папуга, так недвижно, наче закам’янів. Гірники щойно врятували життя своєму сеньйорові адміністрадóру, бо, хоч Барріос і віддав наказ негайно, прямо вночі йти в наступ, але він би спізнився. Педріто Монтеро вже звелів був вести дона Карлоса на розстріл — точнісінько як розстріляли багато років тому його дядька, — і якби це сталося, то, як потім сказав Барріос, «Сулако було б не варте того, щоб його захищати». Сулако без концесії — ніщо, а гору Сан-Томе нашпигували тоннами й тоннами динаміту з налаштованими детонаторами, і старий священник, отець Роман, був напоготові, аби підірвати копальню при першій же звістці про поразку. Дон Карлос вирішив каменя на камені від неї не лишити, та й відповідних виконавців мав.

Отак просторікував посеред Пласи капітан Мітчелл, тримаючи над головою білу парасольку із зеленою підкладкою, але в соборі, де при тьмяному світлі у прохолодному повітрі плив слабкий запах ладану і то тут, то там вклякала вбрана в чорне чи біле жіноча постать з вуаллю, його стишений голос ставав урочистим і ваговитим.