Старий Віола вийшов з темного кутка і мовчки висипав із пригорщі на стіл кілька черствих окрайців хліба та пів сирої цибулини.

Поки капатас поїдав цей жебрацький харч, з отупілою ненаситністю хапаючи зі столу шматок за шматком, Ґарібальдіно відійшов і, присівши навпочіпки в кутку, вточив до глиняного кухля червоного вина з оплетеної лозою сулії. Звичним жестом, як завжди, коли обслуговував пожильців у їдальні, встромив собі в зуби люльку, аби мати вільні руки.

Капатас жадібно вихилив вино. Легкий рум’янець відтінив бронзову засмагу на його щоках. Віола, стоячи перед ним, повернув масивну сиву голову до сходів, вийняв з рота порожню люльку і повільно проказав:

— Коли тут унизу прогримів постріл, який убив її, я в тому певен, — от так, ніби куля пробила її змучене серце, — вона кликала тебе, аби ти врятував дітей. Тебе, Джан’ Баттісто.

Капатас підняв очі.

— Це правда, падроне? Аби врятував дітей? Вони з англійською сеньйорою, своєю багатою благодійницею. Та що там, старий, чоловіче з народу! З твоєю благодійницею…

— Я старий, — пробурмотів Джорджо Віола. — Коли Ґарібальді лежав поранений у в’язниці, одній англійці дозволили принести йому постіль. Йому, найвидатнішому мужеві всіх часів. Але теж чоловікові з народу — морякові. А я можу дозволити іншій англійці подбати про дах над моєю головою. Sí… Я старий. Можу їй це дозволити. Часом життя триває надто довго.

— А сама вона може невдовзі втратити дах над головою, якщо я не… Що ти кажеш? То я повинен подбати про дах над її головою? Повинен постаратися врятувати всіх «бланко» разом з нею?

— Ти мусиш це зробити, — твердо відказав старий Віола. — Мусиш це зробити, як зробив би це мій син…

— Твій син, viejo?.. Твого сина ні з ким не зрівняти. Ха, мушу спробувати… А що як це пов’язано з прокляттям, така собі приманка?.. Отож, вона кликала мене, аби я врятував… А далі що?

— Вона більше нічого не сказала. — На згадку про той вічний спокій, що зійшов на вкриту простирадлами постать, розпростерту на ліжку нагорі, героїчний соратник Ґарібальді відвернувся і підніс руку до своїх волохатих брів. — Не встиг я схопити її за руки, як вона вмерла, — жалібно, затинаючись промовив він.

Капатас вперся очима в темний простінок сходів, і перед його зором пропливла Велика Ісабела — мов химерний корабель, який потрапив у біду і на борту якого — одинока людська душа і безмірне багатство… І тут годі щось вдіяти. Йому залишається тільки тримати язик за зубами, бо довіритись нема кому. Мабуть, скарб пропаде — хіба що Деку… І на цьому думки Ностромо урвались. Він усвідомив, що й уявити не може, як поведеться Деку.