Сильний грудний голос запитав у темряві:

— Це тебе я чую, Джованн’ Баттісто?

— Sí, viejo. Обережно. Не так голосно.

Після того, як Сотільйо його звільнив, а добросердий головний інженер провів аж до дверей, Джорджо Віола знов опинився у своєму домі, що його мусив покинути мало не в мить смерті своєї дружини. Усе було тихо. Лампа нагорі горіла. Він мало не покликав свою жінку, і на думку, що не почути вже йому у відповідь її голосу, важко опустився на стілець і голосно застогнав — так йому заболіло, ніби груди прохромив гострий кинджал.

Більше за ніч він не зронив ні слова. Засіріло, і на тлі прозорого, ясного, склистого світання проступила зубчаста Сьєрра — пласка і матова, ніби вирізана з паперу.

Запальна і сувора душа Джорджо Віоли, моряка, героя всіх пригноблених, недруга королів і, з ласки пані Ґулд, господаря готелю в сулакській гавані, зійшла, оточена розбитим на друзки минулим, у зяючу безодню самотності. Він згадував своє залицяння між двома походами — однісінький коротенький тиждень у сезон збирання оливок. Ніщо не зрівняється з глибокою пристрастю тих днів, лише сильне, пристрасне почуття нинішньої втрати. Йому відкрилось, наскільки залежний він від голосу цієї жінки, який тепер навіки замовк. Її голос, ось чого йому бракує. Відсторонений, заклопотаний, занурений у свої думки, останніми роками він рідко дивився на свою дружину. Думка про доньок турбувала, а не втішала. Голос Терези, ось чого йому бракуватиме. І він згадав іншу свою дитину — маленького хлопчика, який помер у морі. Ах! На чоловіка завжди можна покластись. І, на жаль, навіть Джан’ Баттіста — це ж про нього та про Лінду говорила йому так стурбовано його дружина перед тим, як заснути вічним сном, це ж його вона кликала перед смертю, аби він врятував дітей, — навіть він мертвий!

І старий, похилившись уперед, підперши голову рукою, недвижно просидів увесь день на самоті. Він не чув металевого бевкання дзвонів у місті. Коли передзвін стих, знову стало чути, як вода з глиняного фільтра в кутку кухні мелодійно крапотить у великий пористий глек під сподом.

Ближче до заходу сонця Джорджо підвівся і повільно піднявся вузькими сходами. Його постать загородила весь простінок, а плечі тихенько терлись об стіни, аж здавалося, що то миша бігає за тиньком. Поки він лишався нагорі, в домі було німо, як у могилі. Тоді він з таким самим тихеньким шемранням спустився вниз. Мусив хапатися за стільці та столи, аби знову всістися на тому самому місці. Прихопив з високої камінної полиці свою люльку — але до тютюну вже й не пробував дотягнутись, — встромив її порожню собі в кутик рота і знову сів, у тій самій споглядальній позі. Над Albergo d’Italia Una котилося до заходу сонце, воно освітило в’їзд Педріто до Сулако, останній день у житті сеньйора Гірша і перший день усамітнення Деку на Великій Ісабелі. Дзвінке крапотіння фільтра стихло, лампа нагорі догоріла, і ніч оповила старого Джорджо та його мертву дружину темінню і тишею, які здавались нездоланними, аж поки воскреслий з мертвих капатас карґадорів прогнав їх своєю балачкою та спалахом сірника.