Нарешті програма добігала кінця. А коли привілейований пасажир аж тремтів від приємного передчуття відпочинку у своїй койці і вже й забував спитати: «У чому ж, чорт забирай, полягав план Деку?» — капітан Мітчелл казав:

— Перепрошую, ми вже скоро мусимо попрощатися. Приємно було провести з вами день — ви слухали з таким жвавим зацікавленням. Я проведу вас на корабель. Кинете погляд на «Світову Скарбницю». Чудова це назва.

І голос стернового з дверей, який повідомляв, що шлюпка готова, завершував програму.

Ностромо і справді знайшов шлюпку з баркаса, яку залишив був Деку на Великій Ісабелі і яка потім дрейфувала порожняком далеко в затоці. Він сáме стояв на містку першого з транспортних пароплавів Барріоса за годину плавби від Сулако. Барріос, який завжди тішився зухвалими подвигами й високо цінував відвагу, дуже вподобав капатаса. За час того плавання вздовж берега генерал тримав Ностромо при собі, часто звертаючись до нього в тій брутальній галасній манері, яка означала його велику прихильність.

Ностромо перший помітив з носа крихітну, примарну темну цятку, яка з’явилась на мерехтливій гладіні затоки просто на тлі Трьох Ісабел. Бувають випадки, коли не треба нехтувати найменшим фактом, — і маленький човник так далеко від берега міг мати якесь значення, що його варто було з’ясувати. Барріос схвально кивнув — і транспорт відхилився від курсу, пройшовши досить близько від суденця, аби переконатися, що на ньому немає жодної живої душі. То був звичайнісінький човник, який дрейфував, а весла його лежали на днищі. Але Ностромо, якому всі ці дні з думки не йшов Деку, ще здалеку схвильовано впізнав шлюпку з баркаса.

Не могло бути й мови, щоб зупиняти транспорт, аби підібрати таку дрібницю. Для порятунку людських життів та майбутнього цілого міста важила кожна хвилина. Перший транспорт із генералом на борту повернувся на свій курс. Услід за ним поспішала решта пароплавів, які безладно розтягнулись на милю чи більше по затоці, немов на фініші океанської регати, чорніючи й димлячи на тлі західного небокраю.

— Mi General[226], — дзвінко, але спокійно пролунав голос Ностромо, який стояв позаду гурту офіцерів, — мені б хотілося врятувати той човник. Por Dios, я його впізнав. Він належить моїй компанії.

— А ти, por Dios, — голосно і добродушно зареготав Барріос, — належиш мені. Я хочу зробити тебе капітаном кавалерії, щойно на очі нам трапиться якийсь кінь.

— Я плаваю набагато краще, ніж їжджу верхи, mi General, — крикнув Ностромо, із застиглим поглядом проштовхуючись до леєра. — Пустіть…