На десятий день, після ночі, за яку він ні разу навіть не задрімав (йому спало на думку, що Антонія, мабуть, просто не могла полюбити настільки невловиму істоту, як він), самотність уявилась йому великою порожнечею, а тиша, яка панувала в затоці, — тонкою туго натягнутою мотузкою, на якій він висів, прив’язаний за обидві руки, без страху, без подиву, без жоднісінької емоції. Лише надвечір, коли прохолода принесла хоч якусь полегшу, йому захотілося, аби ця мотузка луснула. Уявляв, як вона рветься зі звуком пострілу — різким гучним тріском. І це буде його кінець. Він думав про цю можливість з утіхою, бо ж боявся безсонних ночей, тієї нерозривної тиші в образі мотузки, на якій він підвішаний за обидві руки і яка вібрувала від беззмістовних фраз, без кінця повторюваних, але цілковито незбагненних, і в них звучали імена Ностромо, Антонії, Барріоса, та від якихось відозв, що зливались у глумливе беззмістовне дзижчання. У денну пору тиша ввижалась йому нерухомою, напнутою до краю мотузкою, до якої підвішене, мов гиря, його життя, його змарноване життя.

— Цікаво, чи встигну я почути тріск, перш ніж упаду, — запитував він себе.

Сонце вже дві години висіло над обрієм, коли він підвівся, вихудлий, брудний, блідий, і подивився на нього почервонілими очима. Тіло ледве його слухалось, ніби налите свинцем, але не тремтіло, і в такому фізичному стані його рухи набули непохитної зваженої гідності. Він ступав так, наче звершував якийсь ритуал. Спустився до западини, бо з усього, сущого поза ним, на нього діяли лише чари срібла, в яких крилася прихована сила. Він підібрав пояс із револьвером, який там лежав, і оперезався ним. Мотузка тиші не могла луснути на острові. «Треба зірватися з неї й потонути в морі», — думав він. І потонути! Деку поглянув на пухку землю, яка присúпала срібло. У морі! Його погляд був поглядом сновиди. Він повільно опустився навколішки й узявся ретельно та терпляче розгрібати землю руками, й рив доти, доки не відрив один з футлярів. Без затримки, ніби виконував роботу, яку вже робив багато разів, розтяв футляр ножем, витяг чотири зливки й сунув собі до кишень. Знову присúпав футляр землею і крок за кроком вибрався із западини. Кущі з шелестом зімкнулися за його спиною.

Ще на третій день свого усамітнення він підтягнув шлюпку ближче до води, задумавши кудись попливти, але відмовився від цієї ідеї, почасти прислýхавшись до шепоту затяжної надії на те, що Ностромо повернеться, почасти через переконання, що будь-які зусилля вже цілковито даремні. Тепер шлюпку треба було лише злегка попхнути, аби вона попливла. Мартін щодня потроху їв, якщо не рахувати першого дня, і в нього ще залишилась якась м’язова сила. Помалу налігши на весла, він відгріб від скелястого берега Великої Ісабели, який стримів за його спиною, зігрітий сонячним сяйвом, яке здавалось уособленням життєвого тепла, омитий з ніг до голови щедрим світлом, наче промінням надії та радості. Деку веслував просто до призахідного сонця. Коли в затоці споночіло, він перестав гребти і жбурнув весла на днище човна. Їхній глухий стукіт був найгучнішим звуком, який він лише чув у своєму житті. Це було одкровення. Ніби хтось покликав його здалеку. І враз йому в голові майнула думка: «Можливо, цієї ночі мені вдасться поспати». Але він у це не вірив. Він не вірив ні в що й так і лишився сидіти на банці.