Під кінець свого першого дня на Великій Ісабелі Деку, вовтузячись на своєму ложі з кострубатої трави в затінку дерева, сказав собі:

— За цілий день я не побачив жоднісінького птаха.

І за цілий день він не чув жодного звуку, крім свого власного бурмотіння. То був день повної тиші — перший такий у його житті. А ще він ні секунди не спав. Ні за ті безсонні ночі та дні боротьби, планів, розмов, ні за всю останню ніч небезпек та важкої фізичної праці посеред моря він і на мить не годен був стулити очі. А проте від сходу до заходу сонця він лежав, розпростертий на землі, то горілиць, то долілиць.

Він підвівся, потягнувся і поволі спустився до западини, аби заночувати біля срібла. Якщо Ностромо повернеться — а він міг повернутись у будь-який момент, — то передусім зазирне туди, а ніч, звичайно, була б найвідповіднішим часом для того, аби зробити спробу вийти на зв’язок. З глибокою байдужістю Деку згадав, що нічого не їв, відколи залишився сам на острові.

Він провів ніч, не змикаючи очей, а коли розвиднилося, щось із такою самою байдужістю з’їв. Блискучий «Деку-син», зіпсований пестунчик родини, коханий Антонії та сулакський журналіст виявився нездатним впоратися з самим собою наодинці. Самотність, спричинена всього лише зовнішніми обставинами існування, дуже швидко перетворюється на стан душі, в якому немає місця награній іронії та скепсису. Така самотність опановує дух і жене думку у вигнання до цілковитої зневіри. По трьох днях чекання так і не побачивши людського обличчя, Деку упіймав себе на тому, що його обсіли сумніви в реальності його власної особистості. Вона злилася зі світом хмар і води, природних стихій та явищ природи. Лише діючи, ми віднаходимо стійку ілюзію свого існування у світобудові, безпорадною часточкою якої ми є. Деку геть утратив віру в реальність своїх вчинків, минулих і майбутніх. На п’ятий день його охопила безмірна меланхолія. Вирішив не здаватись на милість оцих типів із Сулако, які оточили його, нереальні і страхітливі, немов белькотливі безсоромні привиди. Бачив себе ніби збоку, як він немічно борсається в їхній гущі, а Антонія, велетенська і принадна, мов алегорична статуя, презирливо дивиться на його безвольність.

Перед його зором не з’являлася жодна жива істота, жодна цятка, що могла б виявитись далеким вітрилом. І, наче щоб утекти від цієї самотності, він з головою поринув у меланхолію. Розпливчасте усвідомлення того, що він пустив своє життя в хибному керунку, змарнував його на пориви, пам’ять про які залишила йому гіркоту, стало першим моральним почуттям на шляху його змужніння. Але водночас він не відчував каяття. Про що йому шкодувати? Він не визнавав жодної іншої чесноти, крім інтелекту, і перетворив свої пристрасті на обов’язки. І ця безмежна непорушна самотність зневіреного чекання легко поглинула і його інтелект, і його пристрасть. Безсоння геть ослабило його волю, бо за сім днів він не проспав і сімох годин. Його смуток був смутком скептичного духу. Він бачив усесвіт як низку незбагненних óбразів. Ностромо загинув. Усе зазнало ганебної поразки. Він більше не насмілювався думати про Антонію. Вона не вижила. А якщо й вижила, то він не зможе з’явитись їй на очі. І всі зусилля, схоже, були даремні.