Доктор Моніґем, пливучи поліцейською шлюпкою до островів, споглядав мерехтіння місячного сяйва на гладіні затоки та високий чорний силует Великої Ісабели, звідки, з-під хмарної запони, линув у далечінь сніп світла.

— Веслуйте тихше, — попросив він, гублячись у здогадах, щó ж там з’ясується. Спробував уявити Лінду та її батька і відчув якусь дивну відразу. — Веслуйте тихше, — повторив він.

*

Від тієї миті, коли Джорджо Віола вистрелив у крадія своєї честі, він не зрушив з місця. Стояв, уперши рушницю в землю і стиснувши в руці її цівку біля дула. Лінда, після того як ланча, що назавжди забрала в неї Ностромо, відчалила від берега, підійшла і стала перед батьком. Здавалося, що він не помічав її, але коли вона, більше не в змозі вдавати спокій, крикнула:

— Знаєш, кого ти вбив? — він відповів:

— Раміреса, волоцюгу.

Бліда, уп’явшись у батька божевільним поглядом, Лінда розреготалась йому в очі. По хвилі й він кволо засміявся разом з нею, приглушено відлунюючи її регіт на низьких тонах. Тоді вона перестала реготати, а старий промовив, як ошелешений:

— Він крикнув голосом мого сина Джан’ Баттісти.

Рушниця випала з його розціпленого п’ястука, але рука ще якусь мить залишалась витягнутою, ніби й далі мала опертя. Лінда грубо вхопила його за цю руку.

— Ти надто старий, аби зрозуміти. Ходімо до хати.

Джорджо дозволив їй відвести себе. Важко перечепився через поріг, мало не впавши разом з донькою. Його тривожність і мотанина протягом останніх кількох днів нагадували нерівне палахтіння світильника, який ось-ось погасне. Старий ухопився за спинку свого стільця.

— Голосом мого сина Джан’ Баттісти, — важко повторив він. — Я чув його… Раміреса… негідника…

Лінда допомогла йому сісти і, низько нахилившись, просичала йому у вухо:

— Ти вбив Джан’ Баттісту.

Старий посміхнувся з-під густих вусів. У жінок бувають дивні фантазії.

— Де малá? — спитав він, здивований тим, що хата — вистуджена, аж холод пробирає, а лампа, при якій він полюбляв просиджувати по півночі над розгорнутою Біблією, світить незвично тьмяно.

Лінда трохи повагалась, а тоді відвела очі.

— Спить, — відповіла вона. — Поговоримо про неї завтра.