Дивитись на батька їй було несила. Він вселяв у неї жах і майже нестерпне почуття жалощів. Лінда помітила, як він змінився. Старому не зрозуміти, щó він накоїв, та й для неї те, що сталося, лишалося незбагненним. Джорджо понад силу проказав:

— Дай мені книгу.

Лінда поклала на стіл закритий фоліант у потертих шкіряних палітурках — Біблію, яку подарував йому колись давно у Палермо один англієць.

— Треба було захистити дитину, — сказав Джорджо дивним скрушним голосом.

Лінда за його спиною заламувала руки, беззвучно ридаючи. Раптом вона кинулась до дверей. Старий почув її кроки.

— Куди ти? — спитав він.

— На маяк, — відповіла вона, обернувшись і люто глянувши на нього.

— Маяк! Sí… обов’язок.

Сидячи дуже прямо, сивоголовий, подібний до лева, сповнений героїзму, безмовний і занурений у себе, він намацав у кишені червоної сорочки окуляри, подарунок доньї Емілії. Надів їх. Довгенько посидівши нерухомо, розгорнув книгу і звисока почав вдивлятися крізь скельця окулярів у подвійні колонки дрібного шрифту. Суворий, напружений вираз застиг на його трохи насупленому обличчі, ніби від якоїсь похмурої думки чи неприємного відчуття. Але він не відривав погляду від книги, лише хилився вперед, помалу, поступово, аж поки його білосніжна борода лягла на розгорнуті сторінки. На біленій стіні монотонно вицокував дерев’яний годинник, а Ґарібальдіно, повільно холонучи, лежав сам-один, кремезний, непідвладний тліну, мов старий дуб, вирваний з корінням зрадливим поривом бурі.

Маяк на Великій Ісабелі незгасно світив понад загиблим скарбом копальні Сан-Томе. У синявому мерехтінні беззоряної ночі ліхтар кидав жовтий сніп світла на далекий обрій. Лінда — одна чорна цятка на тлі сяйливих шиб — зіщулилась на зовнішній галереї, поклавши голову на парапет. Місяць, хилячись до заходу, споглядав її своїм променистим оком.

Унизу, біля підніжжя скелястого берега, стих ритмічний плескіт весел човна, який плив попри берег, і доктор Моніґем підвівся з кормового сидіння.

— Ліндо! — гукнув він, закинувши голову. — Ліндо!

Лінда випросталась. Вона впізнала лікарів голос.

— Він помер? — крикнула вона, перехилившись через парапет.

— Так, моя бідолашна дівчинко! Я зараз буду, — відповів знизу лікар. — Завертайте до пляжу, — звелів він веслярам.

Чорна фігурка Лінди зі здійнятими над головою руками відокремилась від залитих світлом шиб, наче вона збиралась кинутися вниз.

— Це я тебе любила, — прошепотіла вона, і лице її в місячному сяйві було застигле і бліде, мов мармур. — Я! Лише я! Вона забуде тебе, ганебно вбитого через її миле личко. Ніяк не збагну. Не можу збагнути. Але я ніколи тебе не забуду. Ніколи!