— Ностромо! — прошепотіла пані Ґулд, нахилившись ще нижче. — Я теж до глибини душі зненавиділа той прожект зі сріблом.

— Чудово! Чудово, що бодай одна людина з вас ненавидить багатство, яке ви таке добре вмієте відбирати в бідняків. Світ стоїть на бідняках, як каже старий Джорджо. Ви завжди були добрі до бідних. А на багатстві лежить якесь прокляття. Сеньйоро, сказати вам, де скарб? Вам єдиній… Світлій! Непощербній!

Мимовільна зболена відраза закралась у його інтонації, проглянула в його очах, і це не сховалось від жінки, обдарованої талантом співчутливої інтуїції. Вона відвела погляд від жалюгідного зламаного чоловіка, який лежав при смерті, — охоплена жахом, вона не хотіла більше нічого чути про те срібло.

— Ні, капатасе, — відповіла пані Ґулд. — Нікому воно тепер не потрібне. Хай пропадає пропадом.

Почувши ці слова, Ностромо заплющив очі й ані слова більше не вимовив, ані не ворухнувся. За дверима палати жінок зустрів доктор Моніґем, украй схвильований, очі його гарячково блищали.

— Ну, пані Ґулд, — заговорив він, майже брутальний від нетерплячки, — скажіть мені, я був правий? Тут є таємниця. Ви щось з’ясували, еге ж? Він розповів вам…

— Нічого він мені не розповів, — стримано відповіла пані Ґулд.

В очах доктора Моніґема згас вогонь його питомої ворожості до Ностромо. Він покірно відступив. Пані Ґулд він не повірив. Але її слово було законом. Він сприйняв її заперечення як непоясненну неминучість, що утверджувала перемогу генія Ностромо над його власним. Навіть перед цією жінкою, яку він самозречено любив таємною любов’ю, йому завдав поразки неперевершений капатас карґадорів, чоловік, який усе життя жив з того, що вдавав незламну вірність, прямоту і відвагу!

— Прошу, негайно пошліть когось по мій екіпаж, — проказала пані Ґулд з-під відлоги. І, обернувшись до Джізелли Віоли, додала:

— Ходи до мене, дитино, ходи ближче. Ми зачекаємо тут.

Джізелла, в якої серце краялось від горя, з розпущеним волоссям, що спадало їй на обличчя, по-дитячому притулилась до неї збоку. Пані Ґулд провела рукою по плечу недостойної доньки старого Віоли, бездоганного республіканця, героя, який ніколи нічим себе не заплямував. Поволі, поступово, мов зів’яла квітка, голівка дівчини, яка готова була піти на край світу за злодієм, схилилась на плече доньї Емілії, першої леді Сулако, дружини сеньйора адміністрадóра копальні Сан-Томе. І пані Ґулд, усім тілом відчуваючи здушені ридання Джізелли, розтривожена й розхвильована, пережила першу й останню гірку хвилину у своєму житті. Хвилину, гідну самого доктора Моніґема.