— Мене? — прошепотіла пані Ґулд, трохи зіщулившись.
— Так, вас! — випалив лікар. — Він благав мене — свого ворога, як він думає, — негайно привести вас до нього. Схоже, він хоче сказати вам щось віч-на-віч.
— Бути не може! — пролепетала пані Ґулд.
— Він сказав мені: «Нагадайте їй, що я зробив дещо, аби вона не втратила дах над головою»… Пані Ґулд, — не вгавав лікар, страшенно схвильований, — пам’ятаєте срібло? Срібло на баркасі — яке пропало?
Пані Ґулд пам’ятала. Але не сказала, що їй нестерпна була навіть згадка про те срібло. Саме втілення щирості, вона з надто вже великим жахом згадувала, що вперше і востаннє у своєму житті приховала від чоловіка правду якраз про те сáме срібло. Страхи, пережиті в ті дні, надщербили їй душу, і вона так собі цього й не вибачила. Ба більше, те срібло, яке ніколи б не пішло за водою, якби її чоловік дізнався про новини, які приніс Деку, опосередковано мало не стало причиною смерті доктора Моніґема. І це її дуже жахало.
— Але чи пропало воно? — вигукнув лікар. — Я завжди відчував, що відтоді в нашого Ностромо з’явилась якась таємниця. Я абсолютно певен, що він хоче тепер, на порозі смерті…
— На порозі смерті? — перепитала пані Ґулд.
— Так. Так… Можливо, він хоче розповісти вам щось про те срібло, яке…
— О, ні! Ні! — приглушено вигукнула пані Ґулд. — Хіба воно не пропало, хіба з ним не покінчено? Хіба й без нього не досить скарбів, аби зробити всіх на світі нещасними?
Лікар помовчав, покірний і розчарований. Зрештою наважився сказати, тихо-тихо:
— А ще ж ця Віолина донька, Джізелла. Що нам робити? Здається, батько і старша сестра…
Пані Ґулд визнала, що свідома обов’язку зробити для цих дівчат усе, що в її силах.
— Унизу жде
Він зачекав, його брала нетерплячка, поки пані Ґулд з’явилася знову, накинувши поверх сукні сірий плащ із великою відлогою.
Отже, у плащі з відлогою, подібному на чернечий, поверх вечірнього вбрання ця жінка, сповнена витривалості і співчуття, стала край ліжка, на якому нерухомо простерся горілиць блискучий капатас карґадорів. Білість простирадл і подушок разюче відтінювала його бронзове обличчя, а смагляві м’язисті руки, що так вправно обходилися з румпелем, вуздечкою та спусковим гачком, бездіяльно лежали на білому покривалі долонями догори.
— Вона не винна, — проказав капатас низьким стриманим голосом, ніби боячись, що гучніше вимовлене слово розірве тонку сув’язь, яка ще поєднувала його дух з тілом. — Вона не винна. То все я. Але байдуже. За це я не відповідатиму перед жодним живим чоловіком чи жінкою.