Господи, як він ревнув! Неначе міфічний титан у передсмертних муках. А тоді подався назад – наче гармата після пострілу, й звалився на стілець – наче дістав по голові, як бик у різниці. І з жахом втупився в дощану перегородку. Глянувши туди ж, я побачив, що дірка в дошці справді перетворилася на людське око, велике чорне око, що видивлялося мені у вічі байдуже й безвиразно, а це страшніше, ніж блиск сатанинської люті. Здається, я затулив обличчя долонями, щоб не бачити цієї жаскої мани. Та чи мани? Надійшов невисокий білошкірий чоловічок, який виконував у містера Данфера всю роботу, – і чари розвіялись. Я вийшов із салуну, тупо побоюючись, що заразився білою гарячкою. Відв’язавши свого коня від жолоба з водою, я сів у сідло й відпустив повода. Мені так запаморочилася голова, що було байдуже, куди понесе коня.

Я не знав, що й думати про все це, тож, як і кожен у такому становищі, думав довго й майже даремно. Спромігся тільки на одне здорове й утішне міркування: завтра я буду за кілька миль звідси й, скоріше за все, ніколи не повернуся сюди.

Із роздумів мене вирвав раптовий повів холоду. Підвівши очі, я побачив, що добираюся до густих тіней у западині. День був задушливий, і мене зразу ж освіжив перехід від немилосердної, видимої оком спекоти понад випаленими полями до прохолодного сутінку, напоєного ароматом кедрів, наповненого пташиним щебетанням. Як завжди, мені хотілося пізнати таємницю западини, однак та не мала настрою на одкровення. Спішившись, я відвів спітнілого коня в підлісок, надійно прив’язав до дерева, а тоді сів на камінь і став розмірковувати.

Спершу я сміло взявся аналізувати свій плеканий передсуд, пов’язаний з цією місциною. Розчленивши його на складники й згрупувавши їх у взводи та роти, я зібрав усю вогневу силу логіки й ударив по них із укріплених недоступних позицій під канонаду незаперечних доказів, вибухи невмолимих висновків і оглушливе «ура» загального розумування. Ось моя інтелектуальна артилерія зламала опір й, передислокувавшись, ледь чутно погуркувала на горизонті чистих абстракцій, а тим часом у її тилу не до решти розбитий ворог непомітно зібрав докупи вояків у потужну фалангу, пішов у контрнаступ і взяв мене з усією зброєю й амуніцією в полон.

На мене чомусь найшов страх. Щоб позбутися його, я звівся й пішов зарослою вузькою стежиною, що бігла в яру, на дні западини, замість струмка, про якого природа тут не подбала. Обабіч звивистої стежки росли цілком звичайні дерева. Ось тільки стовбури мали химерну форму та гілки ексцентрично вигинались, але, загалом узявши, нічим надприродним не відзначалися. Подекуди стежку загороджували валуни, що покинули схили, аби розпочати незалежне життя на дні. У їхньому кам’яному спокої не було жодного натяку на застиглість, притаманну смерті. Правда, тут тиша така сама, як у камері страти, й згори долинає загадковий шепіт. Та це лиш вітер перебирає листя на вершинах дерев – ото й усе.