Востаннє я був тут приблизно в цю саму пору року і в цю саму годину. Як і тоді, нині гучно верещали сойки й глухо шепотіли дерева. Поєднання цих звуків я сприйняв як химерний відповідник відкритих похвалянь і загадкових недомовок Джо Данфера. Так само химерно поєдналися грубість і ніжність у його єдиному літературному творі – епітафії. Все в западині видавалося таким самим, як колись, хіба що стежка заросла бур’янами. На вирубці, куди ми невдовзі прийшли, зміни були значніші. На пеньках і повалених деревах уже нічим не відрізнялися сліди «китайської» й «американської» роботи. Неначе варварство Старого Світу й цивілізованість Нового Світу згладили свої відмінності – згідно з розсудом безстороннього занепаду. Так буває з цивілізаціями. Пагорбок ще зберігся, але весь покрився схожою на гунів ожиною, яка насунула й заглушила схожу на римлян зніжену траву. Садова фіалка-патриціанка або здалася під натиском своєї лісової сестри-плебейки, або сама такою стала. Нова могила була помітно більша і довша від старої, яка тепер видавалася ще меншою. Старий надгробок завалився й тепер лежав у тіні нового. Незвичайний напис стало неможливо прочитати – його накрив шар листя й землі. З погляду літератури нова епітафія поступалася старій і справляла дуже неприємне враження своєю грубою й лапідарною жартівливістю:

Джо Данфер. Йому гаплик.

Я байдуже відвернувся й змів листя з язичникового надгробка. Глузливі слова, відкриті денному світлу після довгого забуття, тепер набули певної патетичності. Мій супутник, читаючи їх, споважнів. Мені здалося, що в ньому з’явилося щось схоже на мужність і гідність. Однак під моїм поглядом його великі очі, відразливі й манливі водночас, набрали попереднього виразу – трохи нелюдського і невловимо знайомого. Я вирішив покласти край цій таємниці.

– Друже, – спитав я, кивнувши на меншу могилу, – чи це, часом, не Джо Данфер убив цього китайця?

Чоловічок стояв, спершись на дерево й задивившись чи то на верховіття, чи то на небо. Не відвівши погляду й не змінивши пози, він спроквола відповів:

– Ні, сер. Не те слово. Позбавив життя у спосіб, виправданий обставинами справи.

– Отже, вбив.

– Мабуть, так. Хто ж цього не знає? Хіба сам Віскі не зізнався перед коронерським журі? Хіба не сказано у вердикті «Смерть настала як результат здорового християнського почуття, що спалахнуло в грудях білошкірої людини»? І хіба в Гіллі громада не відлучила його за це від церкви? А потім , наші виборці хіба не зробили його мировим суддею, щоб поквитатися зі святенниками? Не знаю, де ти виріс і хто тебе виховував.