Цей своєрідний вигук злетів з уст чудного чоловічка, що сидів на возі з дровами й поганяв двома волами. Доволі легко тягнучи воза, вони вдавали величезне зусилля, однак їхній пан і повелитель не піддавався на оману. Втупився у вічі мені, подорожньому, що стояв на узбіччі, тож важко було визначити, до кого звертається цей джентльмен: чи то до мене, чи то до своїх підвладних. Не було також певності, що цих волів звати Бурий та Мурий і що саме до них стосувався наказ «рухайтеся». Хай там як, а ніхто з нас не послухався команди. Чудний чоловічок на мить відвів від мене очі – якраз настільки, щоб почергово вперіщити Бурого та Мурого довгою палицею й негучно, але з почуттям сказати: «Бісова шкура!» – неначебто вона була одна на двох. Побачивши, що він пропустив повз вуха моє прохання підвезти й помалу їде собі далі, я поставив ногу в кут між спицею та ободом заднього колеса, піднявся на рівень маточини, заліз sans cérémonie⁸ на воза й, пробравшись уперед, сів поруч із погоничем. Він не зважав на мене доти, доки в невишуканий спосіб не стимулював свій запряг, додавши пораду: «Ворушіться, здохляки кляті». Допіру тоді хазяїн запрягу (тобто колишній хазяїн; я ніяк не міг позбутися химерного враження, що все це добро належить мені) звернув на мене дивно й прикро знайомий погляд великих чорних очей, відклав стимула (всупереч сподіванню, він не зацвів і не перетворився на змію), схрестив руки на грудях і похмуро спитав:

– Що ти зробив з Віскі?

Природно було б відповісти, що випив. Але в цьому запитанні відчувався прихований зміст, та й у самому чоловічку було щось таке, що зовсім не заохочувало до зашмульганих жартів. Не маючи напоготові підхожої відповіді, я тримав язик за зубами, хоча й відчував, що мене звинувачують у якійсь провині, а моє мовчання трактують як зізнання.

Цієї миті на мою щоку впала прохолодна тінь, я звів голову. Ми спускаємося в западину! Не можу описати почуття, що мене охопило. Я ж не бував тут уже чотири роки, відколи вона відкрила мені свою таємницю, а тепер почуваюся неначе перед другом, який колись зізнався мені у своєму злочині, а я його підло покинув. Тепер виразно пригадую Джо Данфера, його уривчасте зізнання й недоладну епітафію. Цікаво, що з ним сталося. Я різко повернувся й спитав про це погонича. Не зводячи очей зі своєї худоби, він відповів:

– Н-н-но, старі черепахи! Він лежить поряд з А Ві, ген там у яру. Хочеш подивитися? Вас завжди тягне туди, де... я сподівався, що ти прийдеш... Тпру-у!

Почувши цей вигук, Бурий і Мурий, вони ж старі черепахи, стали як укопані. Ще не встигло завмерти відлуння звука «у», а ця пара вже лежала в дорожній пилюці, підібравши під себе всі свої вісім ніг, байдужа до наслідків, що можуть відбитися на «бісовій шкурі». Чудний чоловічок зісковзнув на землю й пішов яром, не зволивши обернутися й глянути, чи йду я за ним. Я йшов.