4
Мономанія – патологічна одержимість якоюсь однією ідеєю.
5
Незнайомець ступив із пітьми в невеликий круг світла навколо нашого пригаслого табірного вогнища й присів на камені.
– Не ви перші обслідуєте цю місцину, – понуро сказав він.
Ніхто з нас не заперечив. Цей чоловік сам був живим доводом сказаного. Не належав до нашого гурту. Мабуть, тинявся десь поблизу, коли ми лаштувалися до ночівлі. А ще неподалік мали б бути його супутники, адже у цих краях неможливо жити й мандрувати самотою. Більш як за тиждень ми бачили, крім самих себе й своїх тварин, лише гримучих змій і рогатих ропух. В арізонській пустелі не виживеш лише з ось такими створіннями, як ті. Треба мати в’ючну худобу, запаси, зброю – загалом спорядження. А ще – товаришів. Не знаючи, що за люди – приятелі цього безцеремонного прибульця, відчувши в його словах нотки чогось схожого на виклик, кожен із нас, шести «джентльменів – шукачів пригод», підхопився й сидів, тримаючи руку на зброї, – відрух, який у той час і на тому місці означав вичікування. Не зважаючи на це, незнайомець знову заговорив – так само неквапно й монотонно, як і досі:
– Тридцять років тому Рамон Ґальєґос, Вільям Шоу, Джордж Кент і Беррі Дейвіс – усі з Таксона, перейшли кряж Санта-Каталіна й подалися на захід, наскільки на нерівній місцевості можна було триматися цього напрямку. Ми шукали золото й намірялися, якщо нічого не знайдемо, дістатися до річки Хіли. Там, поблизу Біґ-Бенду, мало бути поселення. Було в нас непогане спорядження, та не було провідника. У нас – Рамона Ґальєґоса, Вільяма Шоу, Джорджа Кента і Беррі Дейвіса.
Чоловік повторив імена повільно й виразно, неначе хотів закарбувати їх у пам’яті слухачів. А ті як один пильно дивилися на нього. Уже менше побоювалися його гаданих приятелів у темряві, яка чорною стіною оточувала табір. У поведінці цього з доброї волі оповідача ніщо не вказувало на лихі наміри. Скидався скоріш на нешкідливого схибленця, аніж на ворога. Не новаки в цих краях, ми знали: чимало тутешніх мешканців рівнин, живучи на самоті, схильні до різних дивацтв, що їх не завжди легко відрізнити від ознак божевілля. Людина – ж дерево: у густому лісі подібних до себе вона росте так прямо, як дозволяє її родова й особиста натура; а одна-сама на просторі викривлюється й спотворюється від зусібічних сил. Ось таке мені подумалося, коли з-під крисів капелюха, глибоко насунутого, щоб світло вогню не разило очей, я розглядав цього незнайомця. Чоловік безперечно несповна розуму. Що ж він робить тут, у самому серці пустель?