– А з посівфондом як?

– Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль – закопайте у землю, – і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть – просив голова… – Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, – щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд і попаде, то тоді вже хай… Що ж зробиш… Тепер ще. Кидаю я тут свою сім’ю…

Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку.

– Забрав би ти її з собою.

– Коли ж вона не хоче. – Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. – Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук – хата валиться.

– Об цім ділі не клопочись.

– Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.

Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, – на цій посаді працював, і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: «А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно» – і поклав ключі у полотняну кишеню.

Вийшли на ґанок. Оксен махнув рукою: рушай.

Заскрипіли підводи, заревла худоба. Дівчата, плачучи в рукава, погнали її з двору.

– Люди! – закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. – Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець – стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зобидив або не так сказав, то простіть. – Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.

Олена догнала його, вчепилася за рукав:

– Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку?

Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.

Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п’ять разів у повітря.

– Ждіть з перемогою! – крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм. Той виніс його на шлях і полетів, рвучи копитами землю.

– І в кого воно отаке вдалося, баламутне? – гомоніли між собою баби.

– У діда Реви Нескистенко отакий був. Ніхто краще нього не задзвонить до утрені або «на достойно». А на Паску як заведе, як заведе, то аж дух тобі перехоплює, так же чисто виказують дзвони: «Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема», – схиливши голову набік і розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся.