Нарешті баба засвітила світло і заметушилася біля печі.
– І борщ, і каша пшоняна, та все прохололо. Галько! Принеси з комори молоко.
Дід між іншим відкрив скриню та вишвирнув на долівку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стіл ложку, тихенько взяв діда за рукав:
– Куди споряджати задумав?
– На вихід з окруженія…
– Тоді зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах підробляєш?
Дід наставив бороду вгору, затрусився, аж калоші захляпали:
– Ах ти ж, розсучий сину! Так я дезертирів скриваю? А ось ходім, я дідів скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Дніпро покидав? Нашу славу козацьку позорив? Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. – Господар так розійшовся, що годі вгамувати.
– Стій, не кричи, діду, – просив Дорош, постогнуючи від болю. – Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дід добрий, радянський дід, тільки почекай. Ну, стій!
Куди там стояти! Дід вицупив із-за сволока батуру, якою, певно, не раз повчав свого внука Миколку, загнав Чума-ченка між кочерги. Чохов схопив зубами рукав гімнастерки, давився від сміху, дивлячись, як Чумаченко, відставивши руки, борониться від діда. Погасян крутив ложку, не знав, що робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далі. Він просто не розумів, серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дід до того здияволився, що вихопив з-під подушки гвинтівку і наставив на бійців.
– Ану, кидайте ложки, сукині сини! Шагом марш з хати.
– Діду, опусти своє оружіє, – просився Чумаченко. – Що це за життя таке? Німці наставляють, свої наставляють. Поімій хоч ти до нас жалість!
– А будеш мене обзивати?
– Ні, не буду. За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, – піддобрювався Чумаченко.
Нарешті заспокоїли діда; а найбільше Погасян. Він сказав, що у Вірменії такий дід був би великим начальником у любому місті. Виявилося, що дід – не промах, був на «інпірілістіческой», вміє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вівця, кінь, хліб, вода.
З Погасяном вони зійшлися через дві хвилини.
– А як там гора Арарат, стоїть?
– Стоїть.
– І турки там ходять?
– Ходять.