– От бач, видно зразу, що чоловік з понятієм.

За столом зараз же Погасяна відділили. Дід його рішуче вважав за турка і наказав жінці свинячого м’яса і сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею.

Поволі дід охолов.

– Так що тобі треба, командире?

– Нам якби підводу, хоч поганеньку. Важко мені йти, – відповів Дорош, відчуваючи, як в цій сільській хаті, де пахне сухим хмелем і капустяним листочком, зникає його контузія і меншає жар в голові.

– Підвода буде.

І справді, через півгодини запряжений конячкою віз стояв у дворі. Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому. Підводу пригнав Миколка і вже шушукався із Чумаченкам, циганив гранату.

Проводжаючи Дороша, баба плакала і запихала в кишені пироги з картоплею…

Дід помацав у темряві «упряжку», кілька разів обійшов воза. Пес качався чорним клубком по траві, але не гавкав. Дід відкинув його чоботом, усівся біля Дороша:

– Миколка вас повезе. Менш подозрєній.

Виїхали з двору. Бійці ішли, тихо перемовляючись. Зорі ще не гасилися в зеленому небі. На болотах стогнав бугай.

Дід скаржився Дорошеві:

– Не дитина, а зарізяка росте: повні стріхи понапихав оружія. Оце перед вашими чого каблучився – точно якусь залізяку вихитрював. Я його і не лаю – у дворі все знадобиться.

Виїхали в степ. Темно – навіть кінського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав.

– Не бійся, нікого немає. Паняй сміливо, – підбадьорив старий. – Німець тепер на большаках, а сюди й носа не показує. А поліцаї навідуються за курами та самогонкою. Та все якісь не наші. З чужих сіл. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося? За мирного врем’я наче таких не було, а грянула війна – ось і вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобі гвинтівку на плече, пов’язку на рукав – і вже воно… А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радість мамці.

«Веселий дідок попався», – роздумував Дорош, уминаючи смачні бабині пироги.

– Смачні пироги, – прихвалив уголос.

– Їж на здоров’я. Нащот пирогів – моя баба перша на хуторі. А ви ж, хлопці, далеченько розігналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на моє мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо, полк, а мо, й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай – польова кухня.

– З рідних є хто на війні?