– Син. Мо, десь під кущиком перезувається, щоб не мулько тікати було.

Пітьма намотувалася на колеса, як сувої повсті, по хуторах сурмили перші півні.

– Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш їх на Борзенків хутір до кума Никифора. А він уже зна як. Ну, я пішов. Глядіть же, бісові сини, під бабськими спідницями засядете – прокляну. І мій хліб-сіль рогом вилізе. Ну, їдьте вже, їдьте.

Всі підійшли прощатися з дідом, а особливо Охрім Горобець, трясе діда за руку, не дає нікому слова сказати, все сам говорить:

– Ти, діду, як закінчиться війна, приїжджай до нас. Ми тобі таку пасіку доручим, що бочками мед качатимеш. Ти знаєш, яка в нас бджола? У вічко не влазить. Потому – у нас степ, а у вас одно болото. Бджолі квітку потрібно. А у вас де квітка?

– Ну й чоловік. Якби в рот зерно засипав – борошно б вискакувало, – дивувався дід.

Два хутори проїхали спокійно. В третьому напоїли коня, напилися самі. Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кінь довго нюхав дубову баддю на цямрині, одфиркувався.

– А чого б не встигнути? Що ми – за годину сім кілометрів не проїдемо? Паняй, Миколо.

Охрім обливав водою голову, «щоб спать не хотілось», і, проводячи долонею по стриженому волоссі, стріляв краплями:

– Щось мені таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.

– Пристебни язика.

– Поїхали.

Гострішав житній дух. Забризкана росою дорога м’якла під колесами. Від коняки несло потом і ремінною збруєю. В степу, на півдорозі до хутора Борзенкового, стало ясніти небо. Чорний коваль роздував горно, і небо рожевіло все більше. Будяки понад дорогою цідили малиновий сік. Обзивались перепела. Світла тінь косинцем лягала на степ. Микола підганяв конячину. Дорош спав, зарившись у сіно. Бійці ішли насторожені. Чумаченко димів цигаркою.

– Тихо, як у вовчій ямі… Тут краї глухі…

І раптом всі щось відчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потім Чохов, за ним Огоньков. Охрім витяг шию, як півень на тину перед «ку-ку-ріку»: всі ясно почули далеке гудіння машини. Вона їхала сюди. Розбудили Дороша. Він зліз з воза і сказав хлопчикові:

– Жми, – і показав на хутір.

Миколка погнав коняку дорогою, щез у житах.

Дорош махнув рукою бійцям, і вони залягли понад дорогою.

– Якщо транспорт великий – пропусти, малий – бити. Ясно?

Охрім шмигляє через дорогу раз, удруге. Хтось хапає його за шинелю, тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков сміється з Охріма вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.