– Їдь, Олено, евакуюйся. Прийдуть німці – перевішають.

– Хай уже. Що людям, те й мені.

Від контори до комор, від комор у степ гасає на рудому жеребці Гнат. Сідло рипить, з мундштуків – шматками піна. Хекає кінь, хекає Гнат. На Гнатові нова шинеля, чоботи із шпорами, картуз – ремінцем під бороду, два нагани, бомби, ножі. За спиною – гвинтівка. На золотому зубі пожежа, на лиці – пожежа.

На руці – нагай з козячою ніжкою. Його жінка Настя стоїть поміж молодицями, мліє:

– Отакий усіх німців одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогодні вдосвіта встала борошно сіяти, за підситок, а під ним бомби лежать… Мого, молодиці, першого вб’ють. Такий на голі шашки полізе.

– Ну, довго будете м’ятися? – кричить Гнат, осадивши огиря. – Я вже всю сільраду оббіг. Бачите? – показує нагаєм в степ.

А там гогоче, реве, крутить вогняні віхті, стріляє зерном у чорні хмари. Кінь і Гнат здибились на чорну хмару.

– Спа-а-алю все. Ні грама німцям не лишу! Хай суху землю гризуть.

– А ми що їстимемо?

– Єсть указаніє – вакуїруваться. Чого сидите?

– Жеребець волові не пара.

– Пішки ідіть, а то хитруєте! Ми повернемося. О, тоді, знаєш-понімаєш, спитаємо, хто на чию дудочку грав.

Гнат б’є огиря нагаєм і летить дворищем, розпустивши крила шинелі, туди, за Ташань, палити стоги.

Нарешті на підводи все вкладено, і Григір Тетеря підходить до Оксена.

– Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключі: оце – від комор, це – від льохів, а це – від контори. Візьми.

Оксен ховає ключі до кишені.

– Є ще дві бодні липового меду, кіш яєць і двадцять літрів рижієвої олії. На жнива приготовлено.

– Ходім у контору, напишеш розписку.

В кабінеті Оксена, як надворі, – все порозкидано, шафи порозкривані, під ногами валяються папери. Килимок, яким так любив хизуватися Оксен перед іншими головами колгоспів, зіжмаканий і облитий чорнилом. Зайшовши у кабінет, Оксен за своєю десятилітньою звичкою зняв шапку, повісив на цвяшок і, пригладивши рукою чорне, закучерявлене спереду волосся, сів за стіл. Зараз же його охопило ділове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабінеті, за цим столом, де йому не раз доводилося вирішувати важливі питання колгоспного життя. Він навіть за тою ж самою звичкою і керований тим же самим діловим почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але відсмикнув її назад і криво посміхнувся: пригадав, для чого прийшов, і лице його зробилося суворим.

– От що, дядьку Григоре, сіялки, борони, рала, весь реманент бережіть. Найкраще – розберіть його на частини і заховайте. Зерно, що в коморах, роздайте людям.