Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нічого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло, шапка від безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборака був зовсім простоволосий і сиві пацьорки скуйовдженого волосся пригрівало сонечко.

Йоньці тепленько і спосібненько, він похропує в бороду і бачить сон. Сниться йому, наче виміняв на ярмарку гнідого жеребця та й веде додому. І за що виміняв? За стару віялку. Як причепився один хуторянин, як причепився – продай віялку і продай. Йонька і замінявся. І веде оце жеребця. А він вибасовує та ногами витьохкує, годі втримати. Йонька його за вуздечку, а він бокаса, Йонька за храп, а він як заірже та як засміється. «Не лоскочи», – проситься. «От бісів коник, хто ж його і народив такого веселого, – дивується Йонька. – З таким не засумуєш. Він тобі таке вироблятиме, що й навприсядки підеш». І тільки отаке подумав, а кінь як піде вихилясами та:

«Отаке, – журиться Йонька. – Міняв коня, а виміняв вівцю. Тьху». І тільки плюнув, мниться, що вже перед ним і не кінь, і не вівця, а залужанський мірошник. І що виробляє: сів зверху на млин і вихваляється:

– Хочеш, я тобі на цимбалах заграю?

– Грай. Отої, що в давнину співали.

Мірошник заграв, а Йонька заплакав. Мірошник побачив – шусть за мішки і сховався. Йонька переставляє лантухи з мукою та плаче.

«Це ти в мене коня вкрав? Тепер ховаєшся?»

І тільки нахилиться до лантуха, а його щось іззаду – товк. «І що ж воно таке? – думає Йонька. – Ану ж давай підстережу». Нахилився до мішка, а сам з-під руки зирить. Коли ж, батеньку рідний, тільки він нахилився, а товкач вискочив із ступи та лусь по кульші – і назад. «Ось я тебе, – думає Йонька. – Це мельник у товкач перекинувся». Бере у кутку сокиру та по товкачеві, а тут як вискочить Уляна та як закричить:

– Іди хутчій, корову вкрадено!

– Яку!

– Та оту, що ти на хутори погнав.

Йонька хлипнув і прокинувся, сполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. «Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, – тяжко зітхнув він і витер рукавом піт на чолі. – Трохи було не помер від страху. Пасеться. Ну, слава ж тобі Господи». Він перехрестився і почав мацати за люлькою. Стривожився, мацає по кишенях пильніше, аж на ноги звівся. І тут щось хруснуло. Він одсунув ногу і побачив люльку з переломаним чубуком.

– А розпросукиному синові! – причитував Йонька над поламаним чубуком і плювався на всі боки. – Чубук із сушеної вишнини ще й міддю покільцьований. А лигнуло ж би тебе люшнею у зуби, – лаяв він бозна-кого.