– Не можу я, Йонько. І хутір, і мене спалять, і всю сім’ю замордують.

– А вони там не мордуються по лісах та болотах?

– Не можу я…

– Дам тобі на дві пари чобіт…

– Хоч і на десять…

– Мішок солі…

– І хутір, і мене спалять…

– Та втям собі, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то і хутір, і тебе і так спалять к чорту.

– Дізнаються сусіди, донесуть поліції.

– Дурень ти, брате, – сплюнув сердито Йонька. – Нам і так нема виходу. Не вбережемо того чоловіка – нас усіх перестріляють. Свої перестріляють. Я був там у них у лісі, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мої два сини на тій стороні, та і твій там воює. Так до кого ж тоді нам горнутися? Он я чув у лісі радіо, так то брехня, що Красна армія розбита. Чув я голос із Москви: б’ються наші і фронт держать.

– Їм держать можна, а ми?… Покинули, живи, як прийдеться…

– Ну, ти придумав що чи ні? – уже лютіючи, зашипів Йонька. – Бо я зараз сам піду і спалю тобі хату к чорту.

Він вихопив із кишені сірники і заторохтів ними. Кир потихеньку пішов у садок. «Напирає на брата, бо самому викруту нема», – усміхнувся в темряві Кир.

Через хвилю брати підійшли, але торг не припинявся.

– А чим же я його содержать буду?

– Чим найкращим: молоком, медом, маслом, – наказав Кир.

– А де його взять?

– Я тут з вами довго буду торгуватися? – аж заклекотів Кир.

– А дохтора де взяти?

– Це не твоя турбота…