– Це ти, їй-право, як у воду дивишся.

– Отож…

На Голубів хутір виїхали, як зайшло сонце. Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся – тепер їх ніхто не побачить. Кир ішов попереду, чорний, сильний, зітканий із ночі.

– Отамечки наче щось затаїлося, – прошепотів Йонька.

Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п’ять. За вибалком уже хутір. Йонька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.

– Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?

Кир досмоктав цигарку у коноплі:

– Тільки з мішком…

– А це ж для чого?

– Щоб ти своїх запасів по соняшниках не розносив, а при собі тримав…

Йонька ображено засопів, але змовчав.

У вибалку зупинили підводу. Кир узяв пораненого на плечі.

– Ну, куди нести?

– За мною, Васю, за мною.

Довго петляли по бур’янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарешті Кир не витримав:

– Ти – ковадло, а не провідник. Куди мене завів?

– Так ми ж із городів зайшли. Бур’яни – хат не видно.

– То, може, тобі очі прочистить? – сердито хекав Кир у спину Йоньці.

– Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова криничка. Тепер сюди, стежечкою.

Пораненого поклали в садку біля копички сіна. Кир залишився на варті. Йонька пішов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепокоївся і пішов до хати сам. Біля колодязя під вербою дві постаті.