«Будуть мене вакуїрувати в Царство Небесне. Прийми ж, небо, мою душу, а ти, земле, тіло».

Бородатий сидів, похнюпившись, у гіркій задумі. Зодягнений у зелену ватянку, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка з бумазеєвим зеленим верхом, при поясі гранати, а на грудях – німецький автомат.

«Так ось хто мене на той світ переставлятиме», – сумно подумав Йонька і підійшов ближче. Ноги не слухалися старого, і він ішов, хапаючись за стовбури молоденьких осик. Бородань, зачувши шелест, підняв голову і швидкими чорними блискучими очима, з яких ще не зійшла задума, глянув на Йоньку.

– Що? Не пізнаєте? – запитав він, і в чорній бороді його сліпучим блиском сяйнули зуби.

Йонька аж здригнув від цього голосу, все пильніше приглядався до незнайомця, очі якого потеплішали і дивилися лагідніше.

– Боже мій! Оксен?

Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою.

– Та чи ж я сподівався, чи ж надіявся?! – плакав він, підсьорбуючи носом і тремтячи губами. – Думав уже, що й на світі немає. А воно таки хоч півбога та все ж є на небі. Ох ти ж горенько, спаси Христос мою душу, – ніяк не міг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн.

Оксен, бачачи його мордування, витяг пачку цигарок «Новий Харків», подав старому:

– Куріть мої.

Йонька жадібно згріб цигарку, довго крутив у пальцях, розглядаючи, як заморське диво:

– Хе… Де ж ви дістаєте таку розкіш? Чи не з неба кидають? – запитав він, весело і хитрувато примруживши око.

– Дістаємо помаленьку, – ухильно відповів Оксен, затягаючись запашним димом і пускаючи його повз вухо. – Розказуйте, що нового в Троянівці.

– А що нового? Німців повно, поліцаїв. Спочатку, як приїхали, курей брали, а це вже до корівок та свиней добираються.

– А що люди говорять?

– Та воно, сам знаєш, народ різний, одні зуби ціплять, другі – ні сюди ні туди, а треті кажуть, однаково, на кого робити, аби їсти давали.

– Нічого, ось нагодують німці плетюгами, тоді по-іншому заговорять. Що зробили з артільним добром?

– Розтягли. Хто що в руки злапав. Там таке творилося, що не доведи й бачити. Народ як озвірів. «Ми, – кричать, – сюди все зносили, ми й рознесемо».

Оксен слухав нехитру розповідь Йоньки і все нижче та нижче схиляв засмучену голову.

«Ага, повернулися Джмелики. Значить, не вберегли ми їх, не вберегли. За слабі ґрати посадили, треба було за міцніші. І тут Дорош говорив правду, і тут правду говорив. Тадей Шамрай? Котрий це? Оте мале вовченя, що його кинули були в сани і направили в Сибір? Тепер воно повернулося? Старостою? Ото! І місце собі знайшов відповідне. Ну, від них помилування не чекай! Так от, значить, як вийшло. Нас запроторили в ліси та смердючі ями, а самі сіли правити! Ну що ж, правте. Тільки ми вам не дамо спокійно сидіти ані в днину, ані в ніч».