Оксен торкнув на грудях автомат, що зняв його із забитого німецького мотоцикліста.

«А добро, як прийдуть наші, зберемо, все до віничка, до мітелочки. Не думайте, що так пропаде задаром».

Оксен знову вийняв цигарку, запитав тихо, дивлячись кудись убік:

– Ну, а як же моя сім'я? Діти? – і затих в очікуванні, обвиваючи голову сивою чалмою диму.

– Олену били пльотками. Гнатиху також. Ну, твоя жінка нічого собі, а Гнатиха померла. Дуже її під серце чобітьми били.

Йонька непомітно глянув на Оксена, у того сіпнулось щось під бородою.

– Та-а-ак, – передихнув він, повівши плечима, як від морозу. – А діти?

– Дітей не зачіпали. Тільки Гнатову дівчину зґвалтували.

Оксен кинувся як на пружинах. Сперся спиною об дерево. Затих. В чорній бороді ворушилися жовна. Одною рукою стискував рукоятку автомата, другою дуло. Губи ворухнулися в страшному оскалі:

– Ну що ж. Спасибі тобі, земляче, за новини.

Підійшов Василь Кир, звалив на Йоньку важкий погляд.

– А, це той, що артіль грабував та бігав до німців земельку просити. Товаришу командир, – звернувся він до Оксена. – Позволь мені одвести його за кущі. Я йому артільний статут прочитаю.

– Що ви, хлопці, – злякано захлипав Йонька. – Я тутечки ні при чім.

Василь Кир цапнув Йоньку за плече, притяг до себе:

– Ти чув, як сьогодні вночі гупнуло так, що півнеба зайнялося?

Очі Кира рвонули Йоньку за душу і погнали страх з грудей аж у п'яти.

– Чув…

– То ми ешелон із німаками в Царство Небесне пустили. То, може, й ти до них просишся? Так я тобі таку штуку присобачу до штанів, що смикну за шнурок – і полетиш до архангелів овець пасти.

– Залиш його, Кир, – нахмурився Оксен.

За кущами почувся шелест, і два партизани внесли на прутяних носилках раненого. Він лежав, покритий шинеллю, і тихо стогнав.