– А я було на Різдво пресованим кендюхом закусював.

– Гм-м!

– Ну, як, розбира?

– Так гарячим по животу і пішло. Налий іще.

– Наказу не було.

– Який теперечки наказ?

– Хлопці, Зозуля скандижить. Кому він оставля?

До Оксена підійшов Кир, хутряна шкірянка полопалась на швах і ще й досі пахне вугільним димом.

– Ну, давай вип'ємо.

Губна гармошка грала щось чуже і веселе. Солдати півголосом підтягали, до ладу і дружно.

– Ну, й я ж їхнього брата нарешетував порядочно, – кивнув Кир на вогнище.

Оксен не відповідав, замріяно посмоктував цигарку: «Цікаво, про що вони співають? Гм! У них навіть є пісні? – Оксен усміхнувся у темряві. Махорковий дим лоскотав ніздрі. – Ну, і що ж тут дивного? Навіть звірові дано своє: ведмідь реве, вовк виє, лев рика». Він загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркіт машин. Він весь час наближався. Світло від фар полоснуло по ярузі і згасло. Чути було, як виплигують солдати, стукаючи об борти машини зброєю. Загавкали собаки, забігали люди. Офіцер подавав команду, і голос його був тонкий і сердитий. Видно було, що він змерз і йому хочеться в казино.

Хтось важко протупотів по самому краю урвища, горланячи:

– А з якого ж кінця мені заходити, Радивоне?

Собаки не переставали гавкати.

«Аж ось коли починається».

Оксен перевірив свій автомат і поставив коло дуба. Оксенівці заворушилися, стали поправляти на собі одяг, обтрушуватися від снігу. Уже настільки розвиднілось, що видно було постаті людей, що бігали вгорі. В яру ж іще було сіро, і лиця людей розпливалися.

– Всім комуністам здати партійні квитки, – сказав Оксен.

Зозуля, Воскобойник мовчки витягай з бокових кишень документи, подали Оксену. Кир перегорнув заскорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад.

– Я свого не дам.