Оксен звалив на нього важкі очі. Кир опустив голову, жовті обкурені махрою підусники тріпнулися.

– Мене ж тільки недавно прийняли…

Оксен мовчав. Буре від холоду обличчя нерухоме, як маска. Він вийняв запальничку, засвітив її і, тримаючи за кінчик книжечки, розпушив листки. Вони загорілися, стали згортатися в чорну стружку. Маленький вогник мерехтів на дні окопу. Його помітили згори, і хтось пустив густу автоматну чергу. Кулі затріщали в галуззі, збиваючи снігову пилюку. Оксен не звернув на це уваги і продовжував своє діло.

– Ей, там, здавайтесь! Німецьке командування вас помилує!

Оксен повільно підвів голову: над урвищем стояв солдат і, приклавши долоні до рота, кричав униз із сильним німецьким акцентом:

– Нікс пук-пук. Абер алле хенде гох!

Зробилося тихо, і в цій тиші – одинокий постріл. Солдат махнув руками і зашкопертав до урвища. До партизанів він докотився теплий, але вже мертвий.

– А що: пук-пук?! – трясонув його Кир за петельки.

Голова німця закивала сюди-туди, ніби заперечувала щось. Це був молодий німець, жирний і важкий. Від нього пахло запашними сигаретами і ромом. Куля поцілила в горло і вийшла в потилицю. Шинеля на грудях парувала кров'ю.

Партизани зняли з нього автомат, ремінь з пістолетом і поклали біля окопу.

З обох кінців яру почувся тихий тріск і людські голоси.

Оксен зрозумів, що облава почалася. Він поклав руку на автомат і став чекати. Глянув на своїх товаришів: Кир поправляв на собі шапку, чорні очі його віддавали антрацитом. За ніч густа щетина виросла на його обличчі, і воно здавалося обсипане попелом. Зозуля вовтузився з речовим мітком і торохтів котелками. Худеньке лице з солом'яними вусиками заклопотане і трішечки розгублене, як у доброго служаки при наближенні важливої комісії. Зозуля готувався до зустрічі комісії якнайретельніше: обіклався патронами, гранатами, розчистив коло себе сніжок, щоб усе по-хазяйському; Грицько Притика – хутірський чоловік – зарився у сніг, і його вже не бачили не то що чужі, але й свої. Тільки пара підіймалася на тому місці, де він сидів, та коли-не-коли показувалася вершечком чорна смушева шапка. Санько – наймолодший від усіх – шмигляв, як мишка. Заяча шапочка на потилиці, очі голубі, усміхаються. «Весело нам буде? – ніби говорять. – Правда, товаришу Оксене?» Санько чув, що колись у Громадянську війну партизани оперізувалися патронами, і теж оперезався так і виблискував латунним жолуддям. Він не може всидіти на місці, його бере нетерплячка, він спинається на ноги, визирає і час від часу усміхається очима. Не розуміє того, що вже почалося.