— Канцелярській роботі?

— Авжеж, — провадив Джо, надимаючи груди. — У нас буде власний стіл у конторі одного мого знайомого… Це вже з’ясовано. Він погодився, щоб ми доти мали у нього задурно куток, аж поки зіпнемося на ноги. А тоді наймемо собі десь контору. Адже тепер, не маючи пристойного устаткування, не здобудеш нічого.

— А що робитиму я? — спитав Сід Ґарнетт.

— Ти будеш членом комітету, ти, телепню!

По засіданні, Джо, посвистуючи, пішов униз Атлантік Авеню. Було вже пізно, й він поспішав. У кабінеті лікаря Ґордона ще світилося. Він подзвонив. Одчинив біловидий чоловік у білому халаті.

— Галло, докторе.

— Це ви, О'Кіфе? Увіходьте, хлопче!

Щось у голосі лікаревім здавило йому, немов би холодною рукою, хребет.

— А як реакція, докторе?

— Реакція добре… позитивна.

— Лихо тяжке!

— Не сушіть собі надто голови, хлопче. Ми вилікуємо вас за кілька місяців.

— Місяців?

— Що ж поробите? За досить застарілими вже відомостями, п’ятдесят п’ять відсотків людей, що ви зустрічаєте на вулиці — сифілітики.

— Не шкода було б, якби хоч я легковажив. Алеж я завжди мався на обачності.

— За війни це неминуче…

— Хотілось би мені бути вільним од усього цього.

Лікар засміявся.

— Ви, певно, не хочете навіть мати симптомів… Ну, то це залежить од вливань. Незабаром будете здорові, як новенький доляр… Хочете зробити перше вливання? Я вже наготував усе.

О’Кіфові покололи руки. — Гаразд, я гадаю, що можна, — з силуваним сміхом мовив він. — Поки кінчите лікувати, з мене, мабуть, зробиться справжній термометр.