— На мою думку, найкраще працювати з майором, — сказав Джемз, звертаючися до Еллен, що сиділа поруч з ним. — Чи ви знаєте майора Ґудіра, кузіно Геллен? Він із роду тих Ґудірів, що з Беффало. Голова чужоземного відділу банківського тресту. Каже, що дуже швидко зможе висунути мене. Ми з ним заприятелювали ще на фронті.

— Як це дивно, — пробуркотала Мейзі. — Правда, Джіммі? — Вона сиділа насупроти нього, рожева й струнка в жалібному строї.

— Він кличе мене до Пайпінґ-Року— провадив Мерівейл.

— А що це?

— Алеж, Джіммі, ти мусиш знати… Я певний, що кузина Геллен не один раз пила там чай.

— Знаєш, Джімпсе, — мовила Еллен, утупивши погляд у тарілку, — батько Стена Емері щонеділі їздив туди.

— О, то ви знали безталанного юнака? Це жахлива подія! — обізвалася місис Мерівейл. — За ці кілька років стільки сталося жахливого. Я сливе вже забула про нього.

— Так, я знала його, — відповіла Еллен.

Подали бараняче стегно з смаженими синіми баклажанами, пізню кукурудзу й солодку картоплю.

— А знаєте, — мовила місис Мерівейл, роздавши печеню, — на мою думку, це дуже зле, що ніхто з вас не хоче розповісти про те, що він бачив на війні. Адже там має бути сила цікавого. А тобі, Джіммі, слід було б написати цілу книгу.

— Я написав уже кілька нарисів.

— А коли вони вийдуть?

— Здається, їх так ніхто й не надрукує. Бачите, я чимало в чому додержуюся цілком інших поглядів, ніж видавці.

— Місис Мерівейл, я цілий вік не їла такої чудової солодкої картоплі. Вона скидається на ямс.

— Еге, вона смачна. Це тому, що я вмію готувати її.

— Це була порядна війна, — мовив Мерівейл. — Де ти був у день замирення, Джіммі?

— В Єрусалимі, з Червоним Хрестом. Правда, абсурдно?

— А я був у Парижі.

— Так само, як і я, — зауважила Еллен.

— То ви теж були за океаном, Геллен? Все одно, я колись називатиму вас Геллен, то можна вже почати й тепер. Ну, хіба ж не цікаво? То ви, виходить, здибалися з Джіммі за кордоном?