— О ні, ми старі друзі… Але нераз і там зустрічалися… Працювали в одному відділі Червоного Хреста — у відділі преси.

— Справжнісінький військовий роман, — проспівала місис Мерівейл. — Як це цікаво!

-----

— Тепер, товариші, справа ось у чому, — вигукував Джо О’Кіф. Піт проступив на його червоному обличчі. — Чи будемо ми домагатися військової премії, а чи ні? Адже ми билися за них, так? Перемогли німців — хіба ж ні? А тепер, вернувшися додому, впіймали облизня. Роботи нема. Наші дівчата повіддавалися за інших хлопців. А коли ми починаємо вимагати законної й справедливої нагороди, з нами поводяться, як з бандою бродяг і ледацюг. Чи будемо ми терпіти це? Ні! Чи будемо ми терпіти, коли банда політиканів ставиться до нас так, ніби ми прийшли чорним ходом прохати милостині? Я питаюсь у вас, товариші.

Затупотіли ноги.

— Ні! До дідька! — вигукнули голоси.

— А я додам, що до дідька цих політиканів. Ми розпочнемо, кампанію скрізь у країні… Звернемося до славного, справедливого, великодушного американського народу, що за нього ми воювали, лили свою кров і не шкодували, навіть життям накласти.

Довга заля арсеналу загриміла оплесками. Каліки, що сиділи в першому ряді, застукотіли милицями об підлогу.

— Джо — хороший хлопець, — мовив безрукий чоловік одноокому своєму сусідові з штучною ногою.

— Маєте рацію, Бедді.

Саме всі почали виходити, пропонуючи цигарки один одному, аж чоловік, що стояв у дверях вигукнув:

— Засідання комітету! Обговорюватиметься питання про премію.

Четверо чоловіка сіли біля столу в кімнаті, що їм дав полковник — начальник арсеналу.

— Ну, товариші, може візьмемо по сиґарі?

Джо наблизився до полковникового столу й витяг чотири сиґари «Ромео і Джульєта». — Він не помітить, що їх поменшало.

— Це не так, щоб і велика крадіжка, — зауважив Сід Ґарнетт, простягаючи довгі ноги.

— А шотляндського там, часом, немає, Джо? — спитав Біл Дуґан.

— Ні. Хоч я взагалі не п’ю.