Отак він дошкуляв собі докорами, аж подумав, що це нормально, коли він не знає, що йому хочеться: ніколи не можна знати, що треба хотіти, адже життя одне й не можна ні порівняти його з попередніми життями, ні виправити в життях наступних.

То що ж ліпше: бути з Терезою чи залишатися самому?

Немає ніякого способу перевірити, яке рішення краще, бо немає ніякого порівняння. Адже переживаєш усе вперше і без підготовки. Наче той актор, що виходить на сцену без репетиції. Але чого ж варте життя, якщо перша його репетиція і є саме життя? Тим-то життя завжди скидається на ескіз. Проте навіть «ескіз» — неточне слово, бо то начерк чогось, підготовка картини, натомість ескіз нашого життя — це ескіз до нічого, начерк без картини.

Томаш подумки повторив німецьке прислів’я: einmal ist keinmal, тобто один раз — однаково, що ніколи. Мати змогу прожити тільки одне життя — однаково, що ніколи не жити.

4

4

Аж якось у перерві поміж двома операціями медсестра погукала його до телефону. У слухавці почув Терезин голос. Вона телефонувала з вокзалу. Він зрадів. Як на лихо, того вечора мав побачення, тож сказав їй, щоб прийшла наступного дня. Поклавши слухавку, почав докоряти собі, що не запросив її відразу. Ще можна було скасувати те побачення! Він подумав, що ж робитиме Тереза в Празі отих тридцять шість годин до їхньої зустрічі, і йому закортіло сісти в авто і податися шукати її на вулицях міста.

Тереза прийшла наступного дня увечері. У неї була красива сумочка на довгому ремінці, і він подумав, що вона елегантніша, ніж минулого разу. У руці тримала товсту книжку. «Анна Кареніна» Толстого. Поводилася жваво, навіть галасливо, і намагалася показати, що опинилася тут випадково, завдяки особливим обставинам: приїхала до Праги з фахових міркувань, може (тут вона висловлювалася дуже невизначено), знайде собі нову роботу.

Потім вони голі й щасливі лежали поруч на дивані. Була вже ніч. Томаш запитав, де вона зупинилася, хотів одвезти її туди автомобілем. Тереза трохи збентежено відказала, що шукатиме готель, а валізу лишила в камері зберігання.

Іще вчора він боявся, що вона запропонує йому своє життя, якщо він запросить її до себе додому. Тепер, почувши, що валіза її в камері схову, подумав, що вона поклала в ту валізу своє життя і здала його на зберігання, перш ніж вручити життя йому.

Він сів із нею до автомобіля, що стояв коло будинку, подався на вокзал, забрав валізу (вона була величезна і страшенно тяжка) й одвіз її додому разом із Терезою.

Як сталося, що він так швидко зважився, тоді як вагався два тижні й не озивався до неї жодним словом?