Він і сам був здивований цим. Адже діяв усупереч своїм принципам. Розлучившись десять років тому з дружиною, він весь час жив у атмосфері веселощів, як ото часом інші святкують шлюб. Тоді він збагнув, що нездатний жити з жінкою, хоч би яка вона там була, що насправді може бути собою, тільки залишаючись одинаком. Отож він намагався ретельно витворити таку систему свого життя, щоб жінка ніколи не змогла поселитися у нього зі своєю валізою. Тим-то й був у нього лише диван, хоч і широченький, проте він казав своїм подругам, що не може заснути з кимось в одному ліжку, і після півночі відвозив їх додому. Втім, і тоді, коли Тереза лежала в нього з грипом, він не спав коло неї. Першу ніч передрімав у великому кріслі, а наступні — у лікарні, у кабінеті на тапчані, на якому він спав під час чергувань.

Та цього разу він заснув коло неї. Прокинувшись уранці, побачив, що Тереза, ще сонна, тримає його за руку. Невже вони отак провели всю ніч? Йому важко було в це повірити.

Вона глибоко дихала вві сні, тримала його за руку (так міцно, що він не міг забрати її від неї), а та тяжка валіза стояла коло ліжка.

Він не зважувався вивільнити руку з її долоні, тож дуже обережно перевернувся на бік, щоби ліпше розгледіти її обличчя.

І знову подумав собі, що Тереза — це дитина, яку поклали в просмолений кошик і пустили за водою. Хіба ж можна дозволити, щоб розбурхана вода забрала кошик, де лежить дитина! Якби фараонова донька не взяла коло берега кошик із маленьким Мойсеєм, то не було б Старого Заповіту і всієї нашої цивілізації! Чимало давніх міфів розпочинається з того, що хтось рятує покинуту дитину. Якби Полібій не підібрав малого Едіпа, Софокл не написав би найліпшої своєї трагедії!

Томаш не розумів тоді, що метафора — небезпечна річ. З метафорами жартувати не слід. Кохання може народитися з однісінької метафори.

5

5

Із першою дружиною він прожив насилу два роки і привів на світ сина. Суддя присудив дитину матері, а Томашеві випало платити їй третину своєї зарплатні. Водночас йому давали гарантію, що він бачитиметься зі сином двічі на місяць.

Але щоразу, як він збирався піти до нього, колишня дружина відкладала ту зустріч на потім. Звісно, якби він носив дорогі подарунки, то зміг би легше домовлятися про побачення із дитиною. Він збагнув, що мусить платити матері за любов свого сина, причому вперед. Уявив, як згодом наївно захоче прищепити синові ідеї, що цілком суперечитимуть ідеям його матері. Уже подумавши про це, відчув, що стомився. Тієї неділі, коли мати останньої миті знову відклала прогулянку зі сином, він вирішив, що більше не бачитиме його ніколи в житті.