Виходить, можна тішитися тим, що видавництво «Юніверс» — це сумлінний постачальник продукції повного й канонізованого Пруста? Воно-то так, але особисто для мене до цього втішання домішується дещиця гіркоти: у літературний обіг Пруст міг би ввійти значно раніше, якби мав змогу жити і працювати такий «француз» у нашому письменстві, як Валеріян Підмогильний. Що він Пруста читав, і читав в оригіналі, свідчить назва розділу прустівського роману в його власному перекладі. У Підмогильно-го ця назва звучить так: «Перебої серця». Може б, тоді не казали, почувши про моє захоплення, мої побратими по перу: «Ну й дивак, знайшов кого перекладати!» Бідолахи, думав я, знали б вони чудову прустівську думку про те, що читач читає не тільки самого письменника, а ще й читає самого себе. А втім, заспокоював я себе, просто вони не читали Пруста. Зате для молодого покоління, судячи з листів до мене, дзвінків і відгуків, Марсель Пруст є тим, ким і має бути класик — прецікавим сучасним письменником. Для нас, довгорічних працівників журналу «Всесвіт», загартованих на перекладах сучасних модерністів, Марсель Пруст здається тепер класично прозорим. Але цілком припускаю, що в деяких читачів може виникнути враження, чимось схоже на відчуття семирічного Колена у французькій книжці про несподівані запитання наших дітей: «Чому я їду назад у авті мого тата, коли він рушає?» О великий закон фізики, відкритий ще Ґалілеєм, закон інерції! Щоб ви з головою поринули у великий роман ґальського генія, треба спочатку перебороти інерційний спротив, що сковує рух. За цим самим законом інерції на об’єкт повинна діяти якась сила, здатна змінити його швидкість. Ця сила називається художнім чуттям, естетичним переживанням. Якщо ви людина вражлива, якщо ви маєте смак, у час добрий! Мене як перекладача, тобто довірену особу Пруста, усі сім років праці не переставало дивувати дивовижне багатство прустівської фрази, від неї, як від веселих вертушок і сонців, так і жди розльотів, ніби машиною часу, кидає нас одночасно в майбутнє і минуле, рожеве дівоче личко при наближенні до нього губ для поцілунку показує інші свої подоби, навіть ту, якою її зробить старість, нашпигована вона і паралелізмами (мимоволі згадуються Плутархові «Паралельні життєписи»), коли факти з біографії одного персонажа (Андре) перегукуються з даними з життя іншого (Альбертини), або коли пишні картини омріяної Венеції перебиваються скромними образками рідного Оповідачеві Комбре. А скільки фраз, другу половину яких становлять розгорнуті порівняння, взяті з медицини, ботаніки, фізики, історії, астрономії, куховарства, малярства, театру! В діагностиці письменник своя людина, по-перше, через хронічну хворобу, а потім — його батько був медичним світилом. Описи симптомів у нього бездоганні з клінічного погляду, і перекладачеві, якщо він чутливий до цих обставин, краще віддавати при перекладі перевагу точним медичним термінам. Гімн французькому гурманству Пруст співає не менше, ніж українському Котляревський і Гоголь. Меню описаних у романі домашніх і ресторанних обідів треба було віддавати так, щоб читач мав до своїх послуг готовий рецепт, а розмочений у липовому відварі бісквіт, так старанно змальований Прустом, схожий формою на скойку Сен-Жака (за назвою черепашки, якою прикрашали себе прочани, ідучи на прощу до галісійського міста Санть-яго-де-Кампостелла, по-французькому Сен-Жак-де-Кампостель), а все тому, що він відкрив письменникові механізм пам’яти і підказав йому власну філософію часу, перекладач назвав так, як його називають французи українського роду, лише трохи змінивши французьку реалію, — мадленкою. Пригадується на початку цієї праці моє щасливе повернення з прощі по прустівських місцях із трофеями — скойкою Сен-Жака і коробкою мадленок. А з яким хвилюванням я переступив поріг оббитої корком кімнати і розглядав на тумбочці біля широкого, типового для Франції, ліжка звичайний каламар та дві ручки з дерев’яними держаками і перами рондо!