От тільки шкода, що в останньому томі прустівської епопеї не знайшлося місця для покажчика персонажів твору, географічних назв і місць, а також згаданих у романі історичних осіб. Повірте на слово, на це пішло б іще сотні сторінок.

Тепер, ще раз нагадуючи, що у вас у руках переклад, тобто, що це український текст пера Анатоля Перепаді, довіреної, повторюю, особи Пруста в Україні, ваш покірний слуга передбачає, з огляду на деяку незвичну його лексику, і сумніви кваліфікованої критики (як з цим уже поспішили журналісти, культурою, сказати б, не дуже обтяжені) в адекватності моїх мовних засобів письму французького роману про поезію снобізму представників вищого світу. Охоче беруся розвіяти її сумніви. По-перше, як це не дивно, на боці перекладача виступає сам автор цього твору. Згадайте, як Оповідач, зачарований золотим бринінням імени Ґермантів, несміливо ступає на потертий коцик на порозі їхнього пишного палацу, у спілкуванні з ними відбувається становлення його як письменника, і якими ж у його очах постають ці княжата королівської крови? Французькі дідичі, на відміну від російських, живучи серед моря народного мовлення, кохалися у просторіччі й залюбки, навіть по-снобістському користувалися ним у салонах. Отже, у французів, як і в українців, селянське це і є аристократичне. На останніх сторінках «Віднайденого часу» сива дукиня Ґермантська зі скромністю, тією, що паче гордости, заявляє: «Я — селючка». А пам’ятаєте, як перші передчуття майбутнього покликання з’являються у Марселя тоді, коли мати збирається йому читати роман Жорж Санд і його уяву вражає загадкова назва «Франсуа Найдух» (в оригіналі «Франсуа Ле Шампі»). Цю свою цікавість до неутер-тих, свіжих слів письменник зберіг на ціле життя.

А по-друге, після буремних змін, що відбулися у державному і громадському бутті нашої Неньки-України, не може бути, щоб не заходили зміни і в нашому слові (не змінюється тільки ставлення тих земляків, що й досі коверзують ходити своїми батьківськими, а дибають, і то дуже незграбно, на чужих дибах). Отож-бо мовна ряснота цих семи книжок не зіпсує, як не зіпсує масло каші.

Залишається сказати, що шістдесятники робили спробу пробитися до шедевру цього арабського, як охрестили Пруста, принца, на казкових сторінках якого у кращі дні я чіплявся, як серферист на дошці з вітрилом під вітром у 12 балів, а в гірші дні, як мураха на папері бібл-друк, заклопотаний лиш тим, щоб його не здуло поривами, гнаними вентилятором (поява впертого мого товариша на фінішній прямій у серпневу спеку підказала мені образ прустівця тлумача). Але у наших видавничих планах Москва виполювала і Пруста, і Камю, і Моріака... Та воно й зрозуміло, навіщо їй конкурент? Як, посміхнеться хтось, щоб це українська мова конкурувала з російською?! А я от у її конкурентоспроможність вірю. Бо з якого б то дива, скажіть, Олександер Солженіцин заговорив раптом про те, що українська мова ніколи не стане світовою. Ні, зі сміху будуть люди! Ось моя робота і є актом моєї віри у велике майбутнє нашого слова. І вона доводить, що конкуренції північний сусід боїться недаремно. Хоч я і свідомий того, що мій нешерето-ваний краянин, привчений пити не зі свого джерела, байдуже пройде повз цей бювет з артезіанських глибин, що ж, нехай тоді він вдо-вольняється не зовсім чистою водою.