Це було все, що зосталося від племені червоної скелі. Коли хлопці зайшли в печеру, чаклун навіть не підвів голови…

Ранений розповів Маборі, що зерноїди знову напали на скелю, викурили з печер мешканців і перебили всіх, а його, раненого в груди стрілою, підібрав чаклун і приніс у печеру. Чаклун, почувши дим у своїй печері і зрозумівши, що це зерноїди знову викурюють їх з печер, відсунув камінь, що затуляв дірку, узяв клітку з орлом і сховався у залі, де вчора знайшло притулок від ворогів усе плем’я. Він пересидів там ніч, а вранці обережно виліз з дірки і вийшов на площадку. Тут він знайшов ледве живого ватага й переніс його у свою печеру. Невеселе життя було цих недобитків червоної скелі…

Мабора та Каї-Наї, зоставшись єдиними мисливцями, щодня ходили на полювання й годували напівбожевільного чаклуна та раненого ватага, що майже нічого не їв. Він кашляв і харкав кров’ю.

Чаклун балакав з тотемом, і з печери щоночі вилітали дзижчання тарахкалки і лячний клекіт орла.

Коли ранений ватаг балакав і кидавсь у маренні, чаклун підходив і довго дивився на нього.

– М’ясо людини, м’ясо людини… – мурмотів чаклун, – він видужав від людського м’яса…

Одного ранку Мабора пішов на полювання сам: Каї-Наї застудився і хворий зостався дома. Він, зігнувшись і загорнувшись у шкіру, сидів серед печери коло багаття, а в кутку марив ранений ватажок.

Каї-Наї трясла пропасниця, йому хотілося лягти, але він змагався з хворобою і, пересилюючи себе, сидів коло багаття. Смагляве обличчя Каї-Наї горіло полум’ям, а руки й ноги були холодні, і він, щохвилини простягаючи, грів їх коло вогню. Чаклун поравсь у своєму кутку коло клітки з орлом…

– М’ясо людини, м’ясо людини! – мурмотів він.

Раптом він підвів голову і подивився на Каї-Наї. Якась божевільна думка промайнула йому в голові. Він крадучись вийшов на площадку і оглянувсь навкруги. Нікого не було; Мабора був далеко в лісі. Обгризені кістки людей валялися на снігу коло скелі. Чаклун повернувся в печеру і знову якось чудно глянув на Каї-Наї.

Каї-Наї, похиливши чорну голову, дрімав коло багаття.

Чаклун підійшов до клітки, витяг з-за неї сокиру, що колись загубив зерноїд, рятуючи рудого Дода, і підкрався до Каї-Наї. Потім розмахнувся і щосили вдарив по голові Каї-Наї сокирою…

Хлопець, навіть не скрикнувши, упав головою в вогонь.

Чаклун тремтячими руками вирізав шматок м’яса з Каї-Наї і засмажив його над багаттям. Потім підійшов до раненого і почав годувати, розжовуючи і засовуючи м’ясо в рот хворому. Ранений був без пам’яті; він одбивався від чаклуна, не їв і випльовував їжу.