– Але зерноїдів занадто багато. У них стільки бійців, скільки нас усіх: чоловіків, жінок і дітей.

– Хто це казав? – спитав Ману.

– Це казав хлопець Каї-Наї, який бачив їх на льоду, на річці.

– Це йому здалося з переляку!

Тоді заговорив ватажок племені, батько Мабори.

– Хлопець каже правду. І Мабора казав, що чув багато голосів з річки. Недаром же хвалився полонений перебити нас. І мати Каї-Наї теж казала Маборі: «Їх багато».

– Засядемо на площадці: будемо бити їх, коли вони лізтимуть до нас.

– Заховаймось у печерах. Вони можуть лізти у печери тільки по одному, і переб’ємо їх! – сказав якийсь молодий мисливець. Всі засміялися.

– Це дурниця, – відповів ватажок, – вони викурять нас димом з печер, як лисиць.

Довго говорили чоловіки, і всі поради виходили на кепське: треба було битися з ворогом, а ворога було втроє більше за всіх дорослих мешканців скелі.

Один чаклун сидів мовчки, схиливши голову, і наче спав. Товсте черево, що він встиг уже викохати після голоду, тряслося в нього на колінах від кожного подиху. Нарешті він розплющив очі, скинув мутними очима на мисливців, позіхнув і сказав:

– Ви знову забули, що у вас є я – великий чаклун племені орла! Ви всі сміливі люди, але зерноїди переб’ють вас і заберуть жінок.

Тільки я, – він гордовито випроставсь, – тільки я, великий чаклун, можу врятувати плем’я!

Страшний був у цю хвилину чаклун. Він тряс головою: настовбурчені сиві патли піднялися на голові, очі палали, відбиваючи полум’я багаття. Голос його, дужий і хрипкий, залунав під склепінням печери.

– Тотеме! – звернувся він до орла, що недвижно сидів у клітці і згорда дивився на мисливців. – Тотеме! Це ти навчив мене, старого, як у смертельну годину врятувати плем’я.

Орел розгорнув крила й змахнув ними. Лютий клекіт орлячий луною відбивсь у склепінні печери.

Чаклун упав навколюшки перед тотемом, а за ним попадали і всі мисливці. Каї-Наї, тремтячи від жаху, як несамовитий вискочив з печери. Сніг уже не йшов, наче небо витрусило його до останку. Небо було зоряне, і ліс, і річка блищали під ясним світлом місяця. Було досить холодно. На скелю, засапавшись від швидкого бігу, злізли троє вартових, що стояли коло річки.

– Ідуть! – крикнув один із них, ускочивши в печеру.

– Скільки їх? – запитав ватажок.

– У мене й у них, – показав він на своїх товаришів, – не вистачило пальців на руках і ногах, щоб перелічити їх!..