Всі дивились на чаклуна. Тільки він міг врятувати плем’я. Тотем показав йому путь до порятунку.

– Діти мої, – сказав чаклун, – беріть усе, що є в печерах, і йдіть за мною.

Коли все плем’я збилося у чаклуновій печері, він спитав:

– Чи всі тут?

– Всі! – відповіли мешканці скелі.

Чаклун пішов у куток, де стояла клітка з орлом, переставив її на інше місце і, взявши в руки списа, засунув його в щілину, що була в стінці. Працюючи списом, як підоймою, він звалив великого каменя, що щільно затуляв якусь дірку, і сказав:

– Сюди, діти мої!

Потім узяв клітку з орлом і просунув її в дірку.

Жінки, діти й мисливці один по одному залазили в дірку і згодом в печері зостався один чаклун. Він узяв, тоненький, але кріпкий ремінь, підперезав, як поясом, камінь, що досі затуляв дірку, і теж поліз за всіма. Потім мисливці, потягнувши за обидва кінці ремінь, при-тягли до дірки каменюку й знову затулили нею дірку, а ремінь з великим напруженням витягли за один кінець.

Плем’я опинилося у великий залі. Десь у кутку дзюрчав струмок і невеличким водоспадом губився у щілині. За цією залею йшли коридори, а потім друга й третя залі, і здавалось, що кінця й краю не буде цим залям і коридорам. Мешканці скелі йшли, натикаючись на сталактити, що стирчали на долівках заль, а рослий Ману зачепив і зламав головою кінець сталактита, що попався йому на дорозі. Дітей завели якомога далі від дірки, щоб вони криком своїм не показали пристановища племені. Коло дірки зосталися тільки чаклун та ватаг племені. Вони лягли на землю й, приставивши вуха до каменя, що затуляв дірку, мовчки слухали. Довго прислухалися вони, але все було тихо в печері. Раптом крізь щілину вони почули їдкий запах диму.

– Хе, хе! – хрипко засміявся чаклун. – Вони викурюють нас з печер.

Щохвилини диму в щілину проходило все більше й більше, але в такій великій залі це було непомітно. Пройшло не менш як з годину. У щілину потягнуло холодним свіжим повітрям.

– Зараз будуть тут! – сказав чаклун.

У цю мить у щілину пробилося тоненьке проміння світла.

– І тут нема! – почувся голос в печері.

Чаклун і ватажок здригнулися, впізнавши голос колишнього полоненого.

– Але ж не могли вони провалитися крізь землю, – сказав хтось другий.

– А може, вони почепилися за хвіст свого орла й полетіли! – засміявся чийсь молодий голос.

– Не жартуй з цим! – спинив його голос старого зерноїда. – Не жартуй з тотемом, хоча б і ворожого племені!

– Дивись – зубр!..