Так бігли вони з годину, коли Каї-Наї, що біг ззаду, спіткнувся й упав. Підводячись, він обернувся й застиг від жаху: за три льоти стріли по битій стежці за ними мовчки бігло не менш як десять зерноїдів, а попереду всіх біг рудий Дод.

– Маборо! – крикнув Каї-Наї. – Зерноїди!

Мабора обернувся. Коли б поруч з хлопцями біг заєць, ледве чи перегнав би він їх, так побігли хлопці. Але Дод зупинився, всунув два пальці в рот і свиснув. Попереду хлопців почувся такий самий свист, і вони побачили, як з крутих берегів річки стали плигати на лід одна по одній постаті ворогів. Побачивши хлопців, вони заревли і кинулись назустріч.

– Убік! – крикнув Мабора.

Берег у цьому місці був досить крутий, але Мабора підскочив, ухопився за віття чагарнику, що нависав з берега, і зліз на кручу. Нахилившись, він подав руку Каї-Наї, що теж підскочив і ухопивсь за кущ; витягнувши і його до себе, Мабора випроставсь, і хлопці, провалюючись по коліна в снігу, побігли в ліс.

Дод перший підбіг до того місця, де злізли на кручу хлопці, підскочив і собі вхопивсь за гілку чагарнику. Але він був важкий, чагарник не вдержав його, і зерноїд покотився на лід. Зерноїди один по одному намагались злізти на кручу, але це не вдалося нікому з них, і вони побігли по річці, шукаючи пологого берега, їм довелося бігти досить довго, поки вони змогли вибратися на берег, і коли нарешті берегом дійшли до того місця, де злізли Каї-Наї та Мабора, вже стемніло й погоню довелося припинити. Вони помітили тільки, що сліди хлопців не прямували до скелі, а, навпаки, йшли від неї в ліс, і це заспокоїло зерноїдів, бо вони мали на думці не переслідування хлопців, а зовсім іншу мету.

А Мабора та Каї-Наї, як зайці, бігли лісом, їм у вухах дзвеніли ще гомін і крики переслідників. Вони почували себе досить погано: бігти було важко, снігу нападало багато, і вони залишали після себе такі сліди, що по них не збилася б і мала дитина, не те що такі знавці лісу й слідів, як зерноїди. Нарешті Каї-Наї вибився з сил і сказав:

– Я не можу більше бігти… Ти біжи й попередь плем’я, а я, може, де-небудь сховаюсь.

Мабора зупинився.

– Де ти там сховаєшся, ми залишили такі сліди на снігу, наче тут пройшов турячий гурт.

Мабора прислухався, погоні не було чути, але зерноїди могли бігти мовчки. Він подивився на Каї-Наї, що блідий, зі спітнілим лобом, стоячи по пояс у снігу, притулився до дерева і тяжко дихав, якось жалібно поглядав на Мабору. Мабора знав, що треба бігти якнайшвидше, але він чогось стояв і чекав, поки відпочине хлопець. Мабора і сам не знав, що в душі його прокинулися невідомі досі жалість і товариське почуття до хлопця.