Так то наші люди розбредаються. Нема їм місця на наших цукроварнях? Вже його діти — сибіряки…

— Ну, а чого ви…

Мар’яна зам’ялася. Так з першого разу й сповідати хлопця? Але Андрій — це шматочок юнацтва, запашна казочка про журавля й чаплю. В тій казочці стільки було задушевного, Мар’яна не раз була повірницею його прикростей. Не раз його викидали з вузу, не раз сам мусів кидати та ставати трамвайним кондуктором, поки довчився.

Мар’яну облягли спогади, вона дивиться на молодого денді з вродженими аристократичними рухами і впізнає в них Андрія. І якби ж то вона тоді знала, що то — родинне, вроджене, а не запозичене десь у графських домах, у балетних школах? Якби ж то не підозрювала в тому «либедському матросові» манірного копіювання з когось. Бо це її й вабило, ця тонкість, і відвертало, бо де ж, — думала вона собі, — де ж у робітничому середовищі візьметься така витончена зграбність, як не змавпована? А воно, виявляється, он що! В цих Шепеличів вроджене, неусвідомлене… За це ж його з політехнікуму викидали, не вірили, що він київський пролетар.

Якби знала Мар’яна! Смішні, запізнілі жалі!

— А чого ви… чому ви лише російською мовою розмовляєте? Ви ж українець! Я дуже дружна була з Андрієм, він може й про вас що оповідав…

Молодий чоловік заскочений.

— Я не розумію вас. А що, вже по-російському говорити заборонено?

— Та я ж знаю, що ваша рідна мова — українська. Ваш дід ніколи й не вмів говорити інакше, як по-українському, Мені це Андрій якось казав.

— Ми ж не в селі живемо, а в місті. Чому ж ми по-сільському маємо говорити? — став уже на ноги молодий Шепелич.

От і ще одна загублена душа. Оце такий він, наш робітничий Київ? Вірніше, молоде покоління того робітничого Києва? Для нього вже Україна лише в селі, йому в місті ніхто її не показав.

Мар’яна втрачає всякий інтерес до юнака. Це довго говорити. Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою. Як голос, воно може й пропасти, його можна фальшиво поставити, зірвати…

Що могла йому сказати Мар’яна, крім оцього:

— І ви собі, напевно, думаєте: „От, якась шовіністка причепилася”. А росіяни дуже дбають про культуру своєї мови, не так, як ми. Зрештою, говоріть собі, як хочете, я тільки дуже здивована.