— Пів корови? Зарізали?

— Живої! Ще й молоко мушу їм здавати.

Молоко з „пів корови” переконало Мар’яну, що таке чудо природи може на світі існувати. Старенька раділа живій душі і потроху Мар’яна всмоктувала все, чим живе сьогодні село. З тією пів коровою так вийшло, що «гибелькомісар» наклав на кожну корову по тисячі літрів молокоздачі. Наші баби як узялися виконувати! Бо лякав, що котра корова мало молока видасть, — забере. А воно вийшло навпаки: котра найбільш видала молока, — перші ті й позабирав. Всі забрав, але вернув на двох господинь одну корову.

Таки пів корови!

— От, якби ви його бачили! Там такий, ширший, як довший, а як ще здалека заглядять його люди, то чисто всі розбігаються. Бо він має звичку всіх бити, щоб робили. Буває так, що машина молотить, а хтось крикне: „Гибелькомісар їде!” — і всі, як горобці, розлетілися, а машина трахкає й трахкає…

Краще б його не бачити, того вилупка нової Европи!

І здається Мар'яні при цій сухенькій бабці, що світ перевертається догори ногами десь, а тут усе нерушиме, міцне, вічне. Як вона виклала на стіл усе, що має найкращого, вишнівки десь добула для гості! Як вона щиро, без жадних задніх думок, усе, що з душі пливе, ділить із Мар’яною! Ні, нема нічого в світі тривкішого, як українська селянка. Вона все перебуде, все переможе. Як її не ламають, не переробляють, а вона уперто вертається до своєї одвічної норми — доброти й щирости. Щедрости душі своєї.

Вона ж нічого не може змінити, а, Боже, як біля неї затишно! Боже, як людині бракує цього, почуття опори!

Хотіла стара Омеляниха догодити Мар'яні якнайкраще, щоб спочила та виспалася з дороги. Вже крізь сон чула Мар’яна масу прецікавих історій. Все воно, смішне й трагічне, спліталося в змореній напівсвідомості, колисало… і щоразу частіше впліталося: „Ой, рятуйте!»

… Спочатку був колгосп „Думка розійтися”, а потім „Думка скріпитися”, щоб легше німця обдурити та щоб не лазив по коморах… Ой, ховайте хліб по городах та бур’янах, бо йдуть німці грабувати… — Полонений…

— „Та в мене вдома жінка й діти". — „Побудь, хай дочка хоч трохи поживе”… — „Ах ти чортів німчура, я для тебе викохала порося?” — І знов: „Ой, рятуйте…”

Мар’яна розплющує очі: чи їй привиділося?

— Та це, мабуть, і досі женяться! — заспокоює Омеляниха, а сама припадає до вікна.

Мар’яна не розуміє.

— Весілля тут у нас уже з місяць одне. Дівчина в церкві повінчалася з одним, а з другим у „загс” ходила, та і не знати тепер, котрий шлюб справедливий. Оце вчора весь куток переполошили. Приїхав „загсовий” чоловік скриню забирати в церковного, бо дівчина з весілля втекла до нього з криками: — „Забери, бо втоплюся”. То ми думали, що знов облава, хто куди бачив — тікав. Такого шелесту наробили…