Туманами обволікається дальша оповідь, Мар’яна чує і ще раз чує: „Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!” І ще раз, і ще раз встає образ поламаної, замученої, з божевільними очима. Боже, коли це було? Вже з місяць, вже тоді було холодно, а вона всю ніч на цементовій підлозі в одній кофточці… Вона ж, якщо не розстріляли її, не витримає тих мук…

Мар'яна впірнає в атмосферу цих мук, зосереджених у божевільному погляді. То ж відблиски цього погляду світили вже давно в її очах, ця трагедія Васантина. Це, що місяць тому відбулося, колись, будучи ще майбутнім, уже дивно позначило її.

— І що вона таке робила? — крізь той туман чує Мар’яна. — Мій знайомий, дуже впливовий німець, навіть боїться питати. Дуже вже вони страшно з нею поводилися.

Ах, Мар'яна добре знає! Не знає деталів, але чи довго догадуватися? Це ж загублена душа. Це ж та, про кого вони вдвох пісню Олеся співали: „Гукайте їх, вони десь заблудились!” Васанта заблудилась. Її треба було гукати, кругом неї якісь тумани повисли, й не могла вона знайти дороги.

… І хоч вони давно з дороги збились,

Хоч небо хмарами над ними залягло, —

Ще сонце не зайшло…

А для Васанти зайшло… Зайшло воно дуже давно, тому й борсалася, тому й кидалася в житті, тому шукала забуття. Не знайшла в любовних утіхах, шукала в мучеництві. Чи знайшла в мучеництві? І за що, за що вона мучениця? За яку батьківщину?

Яке все незначне зробилося у світі! Васанта згинула! І не знає Мар’яна, що її більше прибило. Чи ця вістка, чи ця загадка? Чому Васанта стала жертвою на славу більшовизму, коли усе її життя цей більшовизм притоптав? Хто її затруїв? Чому ми повинні нести ще ці жертви духові?

І коли Галина прощалася, що Мар’яна не помітила? І коли Мар'яна вийшла на вулицю?

Тільки й лишилося від Васанти, що оці пекучі слова: „Знаєм ми ету красавіцу, всю єйо біоґрафію, ну, жівєє!”.. Це може ті самі, що послали її? То ж кажуть, що де гестапо, там є й енкаведе.

XIII.

Від залізної брухти, до «аллес фюр ґешенк», — така Максимова кар’єра за німців. За те ж на головному тракті, не треба ні газет, ні радіо. На розі Хрещатика й Шевченківського бульвару в крамничку з усякими елегантними дрібничками заходять і генерали, і солдати, і ті, що на фронт, і ті, що з фронту. І ще деякі.

Рішучо, Максим найбільш за всіх виграв, не пропало марно знайомство в полоні. Хоч обіцяної тоді української держави так і не чути, зате Чагир допоміг узяти дозвіл на цю захисну від усяких німеччин крамницю. Правда, сам він мало коли заходить, а як заскочить, то хай хоч один хто буде в крамниці, він тільки німецькою говорить.