Стародавня формула «поети родяться» є безсумнівна. Але, як завжди в живім житті, кожне правило потягає за собою винятки.

Маю поважні сумніви, чи Мосендз був «уродженим» поетом і письменником взагалі. Ці сумніви, цей «виняток з правила» можна було б у нашій історично-національній дійсності поширити на цілий ряд літературних імен (Зеров, Хвильовий — щоб згадати найголосніші). Перш за все літературна чинність в нашій історично-національній дійсності, завдяки поважним причинам (історичні обставини й психічний «ліризм» українця) були завжди найбільш «природним» стимулом для духової енерґії, щоб не сказати «напрямком найменшого опору». Нахил українця до «писання», а «писання віршів» — зокрема є занадто очевидний, щоб розглядати його як явище тільки хворобливе, чи тільки як анекдоту, особливо, коли це явище розглядаємо на ширшому тлі потягу національної української психіки до «краси», отже, до мистецтва взагалі. З цією психічною властивістю в’яжеться таке типове у нас аматорство, яке, на жаль, доводить і до театроманії, і до хороманії, і до графоманії...

Не можна забувати, що великий наш політик (та ще й школи Макіавеллі!) Іван Мазепа теж писав вірші. Вірші писали ченці й єпископи доби барокко, що, зрештою, було зовсім нормальне. Але знаємо, що віршами грішив історик Грушевський, немалим поетом був видатний учений сходознавець А. Кримський, визначний поет, предтеча неокласиків Микола Філянський був практикуючим архітектом, як Гнат Хоткевич був практикуючим інженером-механіком, творцем нового типу паротягу. З автопсії знаю, що вірші писав навіть дехто з генералів нашої армії... Ці приклади можна було б множити далі.