Інакше Юрій Липа був би, майже без сумніву, — лікарем, біологом-філософом, для якого література була б марґінесом, дозвіллям, «нотатками». Максим Грива — чернігівський козак з походження — був би видатним військовиком. Ольжич, правдоподібно, — політиком. Мосендз, як вже згадувалось, — людиною науки і, одночасно, організатором, «капітаном промисловості». Чирський — першорядним фільмовим актором або режисером...

Але брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності — бракувало. А надмір енергії владно кликав як стій до національної творчості в сфері хоч би лише духової, нематеріальної чи майбутньої, України. Таким чином поставали «Суворість» Липи, «Зодіак» Мосендза, «Рінь» Ольжича, «Княжа емаль» Лятуринської і просто «Емаль» Чирського — книжки, безперечно, літературно-повновартісні, історично важливі ба й навіть «історіотворчі», але, все ж, відмінні від «фахової продукції» уродженого професійного письменника.

Як це добре сказав О. Стефанович про Ольжича-поета:

... він був більш

За сірий і камінний його вірш.

Але це саме, з певною зміною, можна застосувати й до Мосендза-письменника. Був бо він більший за свої, хоч як вартісні й історично важливі, книги. Був більший за своє письменництво, в той час коли справжній письменник увесь входить у свої книги і — поза ними — майже не існує...