Трудно було дискутувати на цю тему тоді з Чикаленком. І якось не доводилось на ній зупинятись пізніше (може, й часу не було). Хай подумають над цією темою більш фахові люди: вона, здається, має не лише академічний інтерес.

Вживаючи виразу «спізнене покоління» для генерації, що й сам до неї належиш, мимоволі згадуєш ці чикаленківські «десять літ». Події застали бо нас в тім критичнім віці, коли відбувається «мутація» з молодика на мужа. Всі ми (отже в літературі — Ю. Дараган, Ю. Липа, О. Стефанович, Л. Мосендз, М. Грива і інші) мали тоді приблизно коло 20 літ. Є неприємним історичним фактом, що українське суспільство (поза Галичиною) до р. 1917 являло собою певну герметичне замкнену секту). Про жодну передачу «політичного досвіду поколінь» — не було мови, незалежно від того, хто з нас з якої верстви вийшов, або в яких обставинах виховувався (хоч, переважно, всі ми мали т. зв. національну свідомість в тій чи іншій мірі). Переважно військовики (і в цьому найяскравіше наша свідомість, скорше інстинктивно, проявилася), ми були політично незрілі, покладаючись на старше від нас покоління. Тим більше, що представники того покоління вже були парламентаріями, лідерами, міністрами. Ані апарату для оцінки політичної діяльності «старших», ані часу на це (війна!), ані бажання, врешті, смаку до заміни «старших» на політичному полі — наше покоління не мало. Навіть думка про це нам не приходила! Ми були переконані, що коли, напр., Голубович є «прем’єр», то значить він має до того кваліфікації і виконує свої функції так само ретельно, як ми виконували свої в ролях хорунжих і поручників. Сумніви, очевидно, з’являлися (особливо в тих з нас, що мали нагоду зустрінутися з поколінням Голубовича особисто). Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль — прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та «Листи» нещадного своєю логікою Липинського.