Що ж, мимо того всього, вніс Л. Мосендз в нашу сучасну літературу? Чим збагатив нашу духовість?

Нагадаймо ті, на жаль, сталі «константи», що перебували й перебувають і в нашій духовості, і в нашій літературі. Сентиментальність, часом у дуже трагічній формі. Перечуленість, часом глибока й болючо-вражлива. Розпливання особистості в суспільстві, в масі, в обмеженості доби: особистість часом майже потопає в хвилях — навіть історичних і історіотворчих — буднів... Реєстр можна продовжувати далі, уточнювати, загострювати, але чи варто? Ті, хто тим цікавляться, знають самі.

І от вже перша новела Мосендза під саркастичним титулом Homo Lenis прозвучала, як громова пригадка, як приховане memento, як майже франківський гімн Характеру, Вольовості і Розуму.

Ця новела, може найповніше і найвлучніше, дає відповідь на вгорі поставлене питання. І звільняє від всіляких формальних аналіз та розважань.

... І ще хотілося б — для повноти образу — нагадати один вірш Леоніда Мосендза, підкресливши лише дату та місце, де той вірш народився:

З МОГО ШПИТАЛЮ

Любий Друже! Як кидати

Ймуть на мене глину вагку,

Прошу я тебе, благаю: