Лестер замовк, запалив сигару й втупився невидющим поглядом у вікно.

— Так, це дуже, дуже важка задача, — сказала Летті, опустивши очі.

Потім вона встала і, підійшовши до Лестера, поклала руку на його велику, гарну голову. Ледь-ледь надушений жовтий шовк її сукні торкався його плеча.

— Бідний Лестер, — сказала вона. — Ну й вузол же ви затягнули! Але це гордієв вузол, мій милий, і доведеться його розрубати. Чому б вам не обміркувати всього з нею, от як зараз зі мною, і не з’ясувати, що вона сама думає.

— Це було б дуже жорстоко, — сказав він.

— Але щось же треба зробити, Лестер, запевняю вас, — наполягала Летті. — Не можна більше плисти за течією. Ви собі страшенно цим шкодите. Одружитися я вам не можу порадити; і правду кажу, я турбуюсь не про себе; а втім, я з радістю вийшла б за вас, хоч ви колись і знехтували моє кохання. Не буду таїти, — все одно, чи прийдете ви до мене, чи ні, я вас кохаю і завжди кохатиму.

— Я це знаю, — сказав Лестер.

Він встав, взяв обидві її руки в свої й заглянув їй у вічі. Потім він одвернувся. Летті перевела подих, схвильована його поглядом.

— Ні, Лестер, — продовжувала говорити вона, — така велика людина, як ви, не може заспокоїтись на десяти тисячах прибутку в рік. І не можна вам сидіти, склавши руки, — вас дуже добре знають. Ви повинні знову посісти своє місце і в діловому колі, і в світі. Ніхто вам не чинитиме перешкод, ніхто не згадає про ваше минуле; тільки одержіть свою пайку батьківської спадщини, — і ви самі можете диктувати умови. А вона, якщо знатиме правду, мабуть, не заперечуватиме. Коли вона вас кохає, як ви говорите, вона з радістю піде на жертву. Щодо цього я не маю сумніву... Ви, звичайно, щедро забезпечите її.

— Дженні гроші не потрібні, — похмуро заперечив Лестер.

— Ну, однаково, вона може прожити й без вас: а якщо в неї буде багато грошей, їй буде і легше жити, — цікавіше.

— Поки я живий, вона ні в чому не знатиме нестатку, — урочисто заявив він.

— Ви повинні від неї піти, повинні, — твердила Летті все наполегливіше. — Кожний день дорогий. Чому не вирішити й не зробити цього саме тепер — сьогодні ж. Чому?

— Не поспішайте, — відповів він. — Це справа нелегка. Сказати по правді, мене лякає розмова з Дженні. Це так несправедливо по відношенню до неї, так жорстоко. Адже я, як правило, багато не говорю про свої особисті справи. І до цього часу я ні з ким не хотів говорити, — навіть з батьками. Але вас я чомусь завжди вважав близькою людиною, а від часу нашої останньої зустрічі я все думав про те, що треба вам про це розповісти. І хотілося. Ви мені дуже дорогі. Не знаю, можливо, це здасться вам дивним за теперішніх обставин, але це так. Я навіть не підозрював, що ви мені такі близькі і як людина, і як жінка. Не хмурте брів. Адже ви хотіли чути правду? От вам правда. А тепер, якщо можете, поясніть мені, що я таке.